«I've Got A World On My String» – Юрко Вовк, «Гра у безкінечність»

«Багато, о-о-о, дуже багато може на цьому світі жінка.
 Вона або дає, або не дає життя новій людині.
Лише вона знає, що добре, а що зле, бо через
 неї світ довідується про те, що каже нам небо...»
Юрко Вовк, «Гра у безкінечність»

    Бароковій людині жилося, певно, краще. Тому що вона твердо вважала, що доля її задовго до народження вже написана, і нічогісінько змінити вона не може. Та й у давніх греків нитку долі ткали мойри абсолютно без людської згоди на те. А зараз – одна суцільна невизначеність. Кожен ладен робити свій вибір, кожен думає за себе, кожен є творцем власної долі і так далі. А що як раптом, отак з невідомого дива, виявиться, що нашими вчинками керує Хтось. Хтось не в значенні Бога, Абсолюта, Істини чи Справедливості, а просто Хтось – невідомий нам та нашій свідомості, настільки далекий і близький водночас, що ми ніколи б не вигадали Його. І цей Хтось має нас за пішаків на своїй шаховій дошці. І цього Когось не особливо-то і цікавить особиста доля кожного. Його цікавить тільки Час та його потреби.

 
    Отак і одного прекрасного ранку ви випадково зустрінетеся з дуже подібним на ворону високим чоловіком чи побачите магнетично привабливу русяву жінку, і не знатимете про те, що саме ці двоє можливо коригують Час у нашому столітті. А Час - це штука примхлива, а від витребеньок усіляких параноїків, що проголошують себе месіями та злими геніями епох, може взяти і змінитися. А ці двоє звичних, на перших погляд, людей, які насправді є старезною бабою та вороною, виявляться відповідальними за Час у нашому столітті. Принаймні, за версією Юрка Вовка ці двоє розпоряджалися століттям двадцятим. 

    Від ліричних відступів до власне книги. Загальне враження – таке собі розвантажувальне чтиво, що не вимагає від людини великого напруження під час читання. Можливо, це й на краще. По-перше, тому, що історична тема завжди може бути розкрита по-новому, і особливої вини на собі за прогалини у знаннях світової історії минулого сторіччя не відчуваєш. По-друге, бо саме трактування цієї історії доволі оригінальне. А по-третє, у вирі сьогоднішніх проблем та політичних лихоманок, так хочеться відпочити від ігор людських та поцікавитися іграми вищих сил(так званих «чаклів» у романі).  Та й персонажі як за помахом чарівної палички на будь-яких смак: парочка коригувальниць Часу Шамаш та Крейзі, що постають перед читачем завжди різними – то невимовно схожими на архетипний образ (а то й просто національний бренд) Бабуні Ягуні, то містичними воронами, то різноплановими чоловіками з однією визначально-вороноподібною рисою обличчя, то страшенно розпусними жінками. І звичайно ж джентльменський набір історичних персоналій, якими у всіх своїх подобах намагаються маніпулювати героїні: від Гриші Распутіна, Ульянова-Леніна, дружбанів Сталіна та Гітлера до Кеннеді та Єльцина. Словом, кожен знайде щось близьке та цікаве.

    У мене особисто після прочитання книги виникло кілька запитань і одне велике почуття. Питання стосовно авторського стилю та світобачення. Чи-то він фемініст, чи-то намагається таким здаватися, зважаючи на те, що лейтмотивом твору можна назвати роль жінки. Жінка для автора – щось набагато більше ніж просто особа протилежної статі з рівним набором прав та обов'язків, і рівними можливостями. У нього всім керує жінка. Не дарма ж і всі Часові наглядачі виключно жінки. Тому й епіграф такий – не втрималася, щоб не потішити самолюбство. Але інше питання, що випливає з першого і виникає після прочитання книги – це ставлення автора до чоловіків. Виникає враження, що вони для нього лише носії майже підсвідомого бажання задовольнити власні статеві потреби. Саме на цьому і на геніталіях доволі брутально і трохи незграбно акцентує увагу автор, говорячи про кожного гравця-персонажа. І третє запитання, тематично відмінне від попередніх: невже у президента Кеннеді була справді така чарівна усмішка?

    Закінчити хотілося б гіркою правдою життя. Жодна рецензія ніколи не замінить книги. Ніколи. У дуже рідкісних випадках рецензію буває читати однаково приємно як і книгу, але живий текст виявляється багатограннішим та цікавішим за будь-яку оцінку, бо створений викликати відчуття. Моє відчуття... доволі просте та фатальне – тотальної приреченості. Ні, не тому, що все закінчилося якнайгірше. А просто тому, що попереду невідомість – бажана і непередбачувана. Це значить, що триває життя, а отже, триває і гра. Гра у безкінечність.