“Казка про калинову сопілку” Оксани Забужко

Все ж таки мало тепер пишуть книжок, які б читати було неважко і, в той же час, не соромно; легесенько, проте й цікаво. “Казка про калинову сопілку” Оксани Забужко читалася саме так. Не скажу, що чомусь вона повчає... та на те вона і “Казка...”, щоб розважати читачів, щоб дарувати естетичну насолоду. Причому в пані Оксани, за допомогою нескінченних порівнянь, це виходить напрочуд ідеально і природно.


Якщо порівнювати з “Польовими дослідженнями...” - я б сказала 1:1, бо там зміст переважає, тут - форма. Не буду забагато цитувати (всім відомі славнозвісні Забужкові речення), тож наведу будь-який малесенький уривочок з тексту: “... і там їй нагло вдарив у ніздрі, аж повен рот слини набіг, той самий солонкуватий і гострий, мов залізна клямка, пах - був цим разом такий густий і масний, що, здавалось, земля в тім місці парує, забиваючи рівномірне прісне оддихання води: отут, вихопилося з неї, звідкись аж із-під грудей, як із колодязя, голос теж не її, а мов позичений...” Ну то й як? Пізнаєте? Емоції, море епітетів, порівнянь і, як завжди, “забула-що-таке- крапка”. Та то й на краще. Так цікавіше!

“Казка про калинову сопілку” - лише розділ з роману, над яким автор працюватиме ще не один рік. Роман складатиметься з окремих новел, об’єднаних темою сестринства, темою жіночих стосунків, дружби.

В основу книжки покладено народну “Казку про вбиту сестру і калинову сопілку”, записану Л.Жемчужником. Саме казка стала для автора фундаментом для філософського oбґрунтування “жіночої трагедії Каїна і Авеля”, в якій визначальну роль відіграв шлюб сили зла із людською душею. Розібравшись у стосунках між жінками-сестрами, які поділені на “бабину дочку” і “дідову дочку”, письменниця подає повість як історію гріха.
Жорстока казка. Жорстока історія. Щось в ній не в`яжеться постійно, але в тому і є шарм, казковість, якщо хочете.

“...прийшов, слава-тобі-Господи, шепотіла вже й нестак радісно, як із полегкістю, зачувши його коло себе, - але він зараз же немов даленів, захмарений і невдоволений: чому за те, що я прийшов, славиш Бога, а не мене?..” Трошки моторошно. Проймає. Бере. Гідно.

І навдивовижу легко - аж дивно.

Цікавий момент: авторка жодного разу не дає нам зрозуміти реальну сутність дівчат, більше: читаючи твір, навпаки, відчуваєш неабияку симпатію до Ганни і навіть деяку відразу до Оленки. Хоча... може це й було метою пані Оксани? Зобразити “зло” позитивним, а “добро” негативним, Каїна - жертвою, а Авеля - хижаком? Такий собі змістовий оксюморончик...

Не знаю. Але вийшло досить-таки цікаво, модерново і, повторюю, жахливо. А щодо ексклюзивного місця, брунатного сплеску (то я про сопілчину пісеньку) - ефектно, але воно губиться серед усієї цієї філософічності та інтелектуальності. Хотілося б ідеального запаморочення до фіналу, а не такої, вибачте, дитячої лажі на десерт. Та, все ж, виявилося досить смачненько і по-дорослому, а ложка дьогтю в цій тарілці з медом майже нічого не зіпсувала. Не за правилами, скажете? А хто вам сказав таку дурницю, що має бути за правилами?