Кілька слів на спомин Васілія Аксьонова
БЛИЗЬКИЙ ОСТРІВ
Аксьонова я читав доволі хаотично. Найкраще пам’ятаю «Остров Крим». Наприкінці 90-х, після публікації на батьківщині, то був воістину культовий роман. У нашому хіпівському середовищі столиця Криму називалася по-аксьоновські Сімфі, а знецінені радянські гроші — у тому ж дусі «тічі».
Люди взагалі люблять фантастику, утопії, але в Аксьонова — до речі, автор називав свій твір «дистопією» — вийшло щось більше. Він дуже яскраво, переконливо, навіть, сказати б, смачно описав проект інакшого, альтернативного життя, котре процвітало на наших до болю знайомих теренах. То було так, ніби (тут не уникнути кулінарних метафор, при всій їхній банальності) дивишся з порога жебрацької забігайлівки на розкішний, сяючий неоном і хромом стильний і гостинний ресторан, вдихаєш аромати його кухні, чуєш уривки музики і сміх відвідувачів. Усе, наче рукою подати, близько, якихось кілька кроків, і, хоча насправді відстань до того видовища нездоланна, все одно втішаєшся, що ось воно, поруч.
Сила Аксьонова в тому, що він — не будучи великим письменником — переконливо показав, що на нашій сто разів пограбованій, спаплюженій і змарнілій землі може бути щось справді гідне. Що можуть усі знайомі нам, обшарпані міста сяяти чистотою і комфортом, блищати гранями авангардових хмарочосів, що по рівних, мов скло, дорогах можуть мчати найкращі в Європі автомобілі власного виробництва, що вся промисловість може аж бриніти від високих технологій і не шкодити природі, що політична система може працювати бездоганно, що всі нації можуть жити в злагоді, що преса насправді буде вільна, що до такої країни прагнутимуть приїздити гості з найзаможніших держав, що в такому краї хотітиметься жити, бо життя тут буде подарунком. І неважливо навіть, чим усе закінчується. Бо влада тих, хто наприкінці нищить Крим своїми брудними чобітьми, скороминуща. А Острів — вічний.
Так само, як вічним є всякий майстерно написаний текст. Ба більше — такі тексти не просто живуть вічно, вони ще й рано чи пізно починають визначати реальність. Те, як ми живемо нині, багато в чому є наслідок утілення цілої низки текстів — політичних, літературних, філософських, економічних. Тому сміливо можна казати: Василь Аксьонов насправді написав наше майбутнє. Картиною процвітаючого Криму він створив такий ідеал, якого, свідомо чи ні, прагнутимуть усі кримчани — а разом з ними й ціла Україна. Просто, як на мене, у романі події розгорнуті у зворотному напрямі; власне, то доволі прозора метафора вивернутого часу, то історія, що починається від кінця: фінальні епізоди брутальної радянської окупації — то наше сумне минуле, а початкові картини процвітання — то майбутнє. А острів Крим — вся Україна разом із реально існуючим Кримом.
От шукають якусь базову національну ідею, а може, й не треба шукати, бо вже є? Ось він, «Капітал» нашого часу. «Острів Крим» Аксьонова. Найкращий посібник для облаштування держави. Лишається тільки подякувати Василеві Павловичу, хай земля буде йому пухом. Ми тепер знаємо шлях на острів Крим.
дякую за статтю!!!
Я читав "Острів Крим" у 16 років, коли його друкували у журналі "Юність". Він мені страшенно тоді чомусь сподобався. "Чомусь" – тому, що нічого там не зрозумів. Тобто весь сенс роману залишився для мене тоді повністю закритим.
Потім я читав його прозу 60-х років, і вона була набагато гіршою. вся ця "затоваренная бочкотара" і модний чувак, якого дівчата не люблять, тому що він негарний... Мабуть, Аксьонов – письменник одної книги, яка, до речі, не має ніякого відношення до його репутації, що сформувалася на 20 років раніше.
А взагалі мені найбільше подобається аксьонівська мутація – Євгєній Попов. Не знаю, наскільки він свідомо "змутований", але, як то кажуть, "все на лицо": шістдесятницька обгортка, у якій загорнуто щось дуже дивне. Немов би Окуджава раптом заспівав би "А у тєбя СПІІІІІД, і значіт ми умрьом!"