Ким має стати Георгій, коли поруч з'являється Євдокія

Навряд чи цей матеріал є літературною рецензією, бо якщо так, то вона дещо запізніла (роман «Еґоїст»: перша премія на Всеукраїнському літературному конкурсі «Коронація слова»-2002; вийшов 2003 року спочатку у видавництві «Кальварія», 2006 року — у видавництві «Дуліби»). Скоріше, це невелика кармо-психологічна рефлексія з приводу надзвичайної потужності, що втілилася в одному з образів роману. То є неможливість з мого боку залишити поза увагою один з образів, змальованих Мариною Гримич надзвичайно вдало. Тобто без рівних вийшов цей образ. Я маю на увазі жіночий образ Євдокії Ханенко.

Хочу одразу відзначити, що ця героїня не залишила байдужою не тільки авторку квазірецензії. Сандра Мост (авторка «Подвійного життя») взяла епіграф до цієї статті до своєї другої книги, написаної разом із колегою Сергієм Димовецьким «Не треба помирати» (ще не видана). Очевидно, її також звабив магнетизм цього образу. Декілька слів про твір в цілому, для тих, хто не знає чи забув. «Еґоїст» — сучасний політичний роман, де зображено життя політикуму та представників українського бізнесу, верхівки суспільства (така шкільна фраза вийшла). Власне, роман виданий у серії «Déjá vu», до якої видавництво «Дуліби» зазвичай включає твори, вишукані і в стилістичному плані, і з точки зору зображуваної картини. І відомий твір Марини Гримич відповідає усім критеріям серії. Я не приділятиму уваги політичному аспекту у плані аналізу конкретних осіб, представників партій, їх стосунків та ін. У ракурсі цієї статті політика постає передусім як сфера діяльності, де людина має змогу розкрити потужні джерела сили у собі, де і могла з'явитися і діяти Євдокія. Хоча вона не займається безпосередньо політикою (якщо не назвати націонал-боротьбістську діяльність кадровою політикою), рівень її особистості передбачає змогу користуватися владою. А влада і є засадою, головним принципом політики. Марина Гримич зображає життя людей, які визначають суспільне обличчя сучасної України. Отже, чоловічі та жіночі образи, які вона створює, є свого роду непересічними представниками нашої країни. У той же час авторка наділяє їх такими розвинутими генетичними та та обумовленими усією розкішшю колективного підсвідомого властивостями, що образи Георгія Липинського та Євдокії (головні герої роману) постають чи не двома осучасненими архетипами — чоловічим та жіночим, які з прадавніх часів існування матриці, вибачте, світу, поєднуючись, дарували йому нове третє. Що то є -  третє - у нашому випадку ми побачимо трохи нижче.

Почнемо з Георгія Липинського. Власне, людині, яка погано обізнана із перебігом речей у світі, може здатися, що він є головним героєм твору. Марині Гримич цілком вдалося змалювати образ справжнього свідомого українця, чоловіка із принципами. Але вийшло те, що виходить з усім справжнім: крізь полотно тексту проступає правда життя, і ідея автора поступається перед силою істини, тобто того, що є насправді. Безумовно, найяскравіше образ Георгія розкривається у поєднанні із енергією Євдокії. Скажу ще більш різко: Євдокія і є єдиним справжнім у творі. І навіть лише цієї точки входу енергії вже було б достатньо для того, аби твір відіграв важливе значення в історії української літератури та справив враження на душевний устрій небайдужих людей. Георгій не є цілком реальним персонажем. Безумовно, це дещо суб′єктивна точка зору, але не можу не відзначити такий цікавий літературний факт: коли образ жінки створює письменник-чоловік, то типаж жінки в цілому в уяві читачів вимальовується. Коли ж ідеться про образи, особливо поетичні, чоловіків, які створюють письменниці/поетеси, то, як правило, важко уявити якусь більш-менш конкретну істоту, впіймати образ, деталізувати його. Звичайно, не завжди. Але у даній ситуації це якраз такий випадок. Цілком зрозуміло, які риси притаманні пану Липинському. Але яка це людина як живий індивідуум - підібрати когось із знайомих, аби приміряти із маскою, важко. Образ надто узагальнений, трохи по-жіночому вимальований, тобто із додаванням великої кількості ідеалізуючих рис, і тому дещо схематичний. Уживаючи прислівник «по-жіночому», маю на увазі, що пані Гримич наділила Георгія рисами, які, мабуть, хотіла би бачити у цього персонажа, тобто це дещо материнський підхід.  Утім це не заважає робити важливі висновки та моделювати ситуації за його участю. І без сумнівів можна сказати, що Георгій Липинський – це людина, яка створює для України нове позитивне майбутнє (принаймні, до середини твору), хоча і хворіє на досить розповсюджену хворобу: коли власний моральний комфорт цінується вище за інтереси батьківщини (знову-таки, десь до середини твору, поки він міг це собі дозволити). Отже, поки Георгій розмірковує про впорядкованість України, звернемося до насправді головної героїні — Євдокії Ханенкової.

Одразу хочеться підкреслити, що засновок «Євдокія – є типовою українкою, отже...» не приведе до адекватного висновку, незважаючи на давній дворянський рід татарського походження та на українське аристократичне забарвлення роману в цілому. Євдокія дійсно є справжньою українською жінкою, людиною із корінням та не попсованою протиріччями інших культурних вкраплень ментальністю (якщо це взагалі сьогодні можливо). Але її жіноча сила не в цьому. Мені зовсім не хочеться опускатися до кітчевого прикладу, яким би явно став перелік подібних жіночих образів, справжніх (тобто міфологізованих) та вигаданих, що їм також притаманна та сама містична сила (Оксана – «Тихий Дон» Михайла Шолохова, Люба з «Калини червоної» Василя Шукшина, Любов Благовест - та загадкова Вона з літературного сценарію та оповідань Сандри Мост і Сергія Димовецького зі вже згадуваної книги «Не треба вмирати», Мерілін Монро, Моніка Белуччі, Катрін Деньов разом з практично усіма створеними ними кіноперсонажами). Очевидно, що усі ці жінки дуже різні, я вже не кажу, що вони належать до різних національностей та соціальних шарів. Їх об′єднує лише містична сила, яка «примушує забути про все. Навіть про закон». Такою є Євдокія, жінка, що дихає полум′ям. Навіть ім'я — Єва — вказує на первісність, вихід з початкового джерела. І якщо спробувати визначити, якого походження є сила головної героїні, то дозволю собі припустити, що то є сила, яка по праву належить кожній жінці, яка здатна знайти її джерело у собі. Звичайно, то є глибокий рівень. То є дар серця, природа жіночої сили відносно чоловіка. І найчастіше це джерело просто вже є відкритим у жінці. Тобто я хочу сказати, що мені не доводилося бачити, аби цю силу жінка відкривала у собі самотужки. Але це ще не означає, що це неможливо. Мабуть.

Говорити, що Євдокії зазвичай потребують сильного чоловіка (точніше, ту міфічну постать, яка при цьому виникає у свідомості) поруч, є психологічною банальністю. Слабка людина просто не витримає такого виявленого людського потенціалу біля себе. Почуття змете слабкого чоловіка з ніг, вкатає його в асфальт. І сказати, що Георгій становить повноцінну кореляційну пару Єві, теж не можна. Між тим зауважимо, що він чи не найгідніших з усіх інших можливих варіантів. Саме він має бути поруч з нею, він у певному сенсі обраний. Дуже обережно ставлюся до далекосяжних припущень, але навряд чи взагалі для Євдокії є можливим набуття сильного плеча поруч. Скоріше, така вже місія у подібних до неї жінок — робити великі енергетичні внески у чоловіка, аби він зміг повірити у себе та перевершити себе. Нічого поганого чи несправедливого тут немає. Сильній людині потрібні великі справи, а не сильні плечі. І Георгій поруч із Євдокією змушений стати головою націонал-боротьбістського підпілля. Бо вона виводить його на орбіту, яка для неї є звичною. З цієї точки зору Георгій просто має відповідати, так би мовити, первісним критеріям, як-от: бути порядним, чемним, знати, що то є честь, гонор, ін. І коли Євдокія обирає такого чоловіка (хочеться написати «євдокії», але їх не так багато насправді), він може лише не опиратися і злетіти. (Хоча може і впасти, коли боїться висоти.) Цей злет — то і є вищезазначене «третє».

Мабуть, то і є найвищий прояв жіночого аспекту місії щодо чоловіка (підкреслюю, бо місія людини взагалі є багатопрофільною та статтю не обмежується). Подарувати справжнє земне щастя (саме цим є відпочинок у Криму Георгія із нею), дати зрозуміти, що нічого іншого в особистій сфері бажати після цього неможливо. Але ціною такого дарунку є необхідність зробити вибір на користь влади та великої відповідальності. Бо музи надихають лише справжніх митців. Власне, чомусь мені здається, що принцип бритви Оккама можна цілком застосувати до стосунків із такими людьми, як Євдокія. Як відомо, не треба множити сутності без потреби. Не треба перебувати з ким-будь, коли існує Євдокія. Але треба її знайти і бути готовим до постійних героїзмів, зсувів та перевершень себе.

Можна привітати літературу з появою такого образу. Ішлося про Євдокію Ханенкову з роману Марини Гримич «Еґоїст», завдяки якій була можливість трохи наблизитися до розуміння однієї з існуючих граней жіночого...
... И тут не до крашенных стерв.