Лариса Денисенко пише книжки, краде кавуни й закохує в себе

Лариса Денисенко – ця життєрадісна тьотя-енерджайзер, яка встигає робити безліч справ: вдень захищає злочинців в суді, вночі, ближче до ранку, – веде культурологічну програму «Документ+» на 1+1 (ефір близько п’ятої ранку), встигає писати книжки, піклуватися про родину та навіть відпочивати. Нещодавно у Лариси Денисенко з'явився перональний сайт larysa.com.ua.

Денисенко як письменницю в 2002 році відкрив літературний конкурс Коронація слова, в якому вона перемогла з романом «Забавки з плоті крові». За 5 років своєї письменницької діяльності Лариса Денисенко видала 5 книжок, остання, з дивною назвою «24:33:42», вийшла наприкінці квітня у видавництві Нора-друк. Про цю «дивноназвану» книгу, а також про те, як Лариса крала кавуни, писала загрозливі записки Максиму Рильському, закохувала в себе дівчаток ми й говорили з нею.

– Ларисо, що підштовхнуло тебе, успішного юриста, почати раптом писати?

Я не можу погодитися з раптовістю свого писання, тому що писала я завжди. Зрештою, щоб виписати закон, також треба вміти писати. Я жартую, звісно, але щось в цьому є. З самого дитинства я щось писала: для школи, для друзів, для близьких, для незнайомих людей. Я любила надсилати листи по різних містах за вигаданими адресами. Оповідання присвячувала друзям та коханим. Деякі мої вірші зберігають мої однокурсники, ми ці вірші нещодавно перечитували, реготали, бо вони смішні та не дуже пристойні. Втім, я ніколи не бачила себе письменником. Але одного дня побачила рекламу конкурсу «Коронація слова», буркотнула собі під ніс, що немає сучасних міських романів, а потім сама в себе вчіпилася та примусила написати свій сучасний міський роман, якщо така розумака. Цим все почалося. Написання першого тексту «забавки з плоті та крові» підштовхнуло мене до написання наступного – «кавовий присмак кориці». Так мої тексти і продовжують мене штовхати, а персонажі – штовхатися.

– Якщо б ти в 2002 не виграла в Коронації слова, то ти б пробувала в якесь видавництво віддати свій роман? Тобто Україна дізналась би колись про письменницю Ларису Денисенко?

Дуже важко відповісти на це питання. Це залежить від того, що обрав для мене Бог, а також від того, чи побачила б я, чи відчула б його знаки. Так вийшло, що я побачила його знак у оголошенні літконкурса «Коронація слова», вперше написала роман, вперше написала його українською мовою, і отримала гран-прі. Так чи інакше це було несподіванне для мене визнання моїх здібностей, мене це впевнило в тому, що слід продовжувати писати. Хоча я розпочала та продовжувала писати новий текст, не знаючи нічого про долю коронаційного рукопису. Я дійсно не знаю, чи віддала б я роман до видавництва. Повертаючися в ті часи, важко сказати, що б я зробила.

– Як друзі та близькі сприйняли тебе в ролі письменниці?

Реакції були різноманітні. Один мій приятель, коли дізнався про мою перемогу на конкурсі, зробив таку мармизу, наче в нього хтось помер. Він образився передовсім на те, що я йому не розповіла завчасно, що я збираюся таке встругнути. Друзі зраділи, близькі – також. Хоча досі вони не можуть повірити, що це зі мною сталося, що я продовжую писати, моя популярність зростає, в мене постійно виходять книжки. Дуже здивованими були мої партнери-правники, навіщо адвокату писати? Тим більш – писати не детективи, а смішні історії та психологічні драми? Хоча правник – письменник, правник-композитор, правник-шоу-персона – нічого нового тут немає, історія має величезну кількість таких творчо-правничих прикладів.

– Ти однаково добре володієш українською і російською мовами, чому ж колись вирішила писати саме українською?

Три роки тому я володіла російською мовою набагато краще ніж українською.Тому що українську мову я пізно стала вивчати на відміну від російської, якою я володію з дитинства. Тільки зараз я можу сказати, що наближаюся до належного для літераторства рівня української мови. Я багато читаю, багато слухаю, багато пишу. Я намагаюся вдосконалювати свою українську. Мені цікаво вигадувати нові слова, люблю займатися мово– та словотворенням. Коли я написала перший роман українською, мені це так сподобалося, що я навіть не замислювалася над мовним вибором, а почала наступний роман також писати українською, хоча це було складно. Але від того ще цікавіше. Мені українська мова смакує краще ніж російська. Тому пишу українською, це – лінгвістична насолода.

– У твоїх романах багато персонажів списаних з життя?

По-перше, в кожному моєму тексті є я. А я цілком реальний персонаж, хоча інколи здається, що не зовсім реальний. Я люблю розповідати історії своїх друзів, мені подобається бути оповідачкою. По-друге, я з тих людей, яким інші люди, навіть незнайомі, із задоволенням розповідають свої історії. Інколи, я просто їх переповідаю, інколи я їх довигадую, переформатовую, або просто роблю інші акценти. В моєму сатиричному романі «Корпорація ідіотів» мешкає величезна кількість реальних персонажів. Деякі реальні персонажі ховаються в «Кавовому присмаку кориці» та «Танцях в масках». Дуже багато мене самої у моєму новому тексті «24:33:42». Звісно, що в усіх текстах поруч з реальними персонажами мешкають вигадані на 100%, але від того, я сподіваюся, їм цікавіше жити в книжці, і про них цікаво читати.

– Яку свою книжку вважаєш найневдалішою? Чи таких нема?

Невідомо з яких причин я поділила книжки, що написала, на дві купки. В першій: «забавки з плоті та крові», «кавовий присмак кориці» та «24:33:42» в другій – «корпорація ідіотів» та «танці в масках». Ті, що в першій, мені особисто подобаються більше, в другій – менше. Зізнаюся, що я не дуже позитивно сприймала свій текст «Танці в масках», але коли зараз його перечитую, він мені подобається набагато більше ніж тоді, коли я закінчила його писати. В будь-якому разі я постійно сумніваюся в своїх текстах. Але все рівно їх люблю. Треба вчитися їм довіряти. І собі.

– Розкажи в двох словах про свою нову книжку.

Моя нова книжка «24:33:42» є мелодрамою. Вона про кохання, насамперед. Про те, як важко вчитися довіряти, кохати, розуміти іншу людину та й себе. Мені завжди було цікаво спостерігати за людьми, за тим, як вони реагують на одні й ті самі події. Часто це зовсім різні реакції. Тому в моєму тексті три голоси: юнака, молодої жінки, зрілого чоловіка. Мені цікаво досліджувати стосункі між жінкою та чоловіком, старшим чоловіком та молодшим чоловіком; сприйняття людиною себе та інших. Про всі ці досліди я й написала в своєму новому романі. Текст – світлий та оптимістичний, літературні оглядачі вже встигли його порівняти з творами Франсуази Саган та Ани Говальда.

– Твій новий роман має дивну назву «24:33:42». Чому назвала книгу саме так і який смисл вклала в цю комбінацію цифр?

В цих цифрах постійно шукають подвійний зміст! І, можливо, він там дійсно є. Хтось мені дорікав, що це взагалі три шістки, знак диявола. Ще ця комбінація – цифровий паліндром, який з початку та з кінця прочитується однаково.

Від самого початку мені хотілося, щоб вікова різниця між героями складала 9 років. Максу – 24 роки; Клятій Шу – 33 роки, її чоловіку та батьку Макса Євгену – 42 роки. Вже потім я подумала, що це виглядає як годинникове табло. В 24 роки життя крокує повільно – години, в 33 роки життя пришвидчується – хвилини, а в 42 роки тебе накриває таке відчуття, наче життя несеться столичним експресом, – секунди. Хоча мені говорили, що цифрові назви важко замап’ятовуються, я наполягла, щоб назва роману була саме такою.

– Ця книга орієнтована більше на людей дорослих, з певними життєвим досвідом? Чи вона буде цікавою і молоді?

Ця книга буде цікава людям, які не втомилися жити, які готові знаходити щось нове в собі та оточуючих. Зрештою тим, хто вірить у кохання та має почуття гумору. Її сприйняття не залежить від віку читача, на мій погляд.

– Ти вже почала роботу над новим романом?

В мене є традиція. Коли я пишу один текст, в голові вже метляють хвостами та кукурікають інші. Іноді я просто примушую себе не відволікатися, а дописати той текст, що пишу. А вже потім починаю виписувати новий. Хоча зараз я пишу три тексти. Це не одночасне писання, швидше – одночасне розмірковування. Залежно від того, який в мене настрій, що я побачила уві сні, з ким розмовляла, я відкриваю файл з текстами «Сарабанда банди Сари» (це – родинна комедія); «Зібгане обличчя» (це – психологічно-пригодницький роман); «Одна жінка = безліч жінок» (драма), і починаю нову главу або новий абзац.

– Книжки для дітей писати важче аніж для дорослих? Чому ти почала писати казки?

Це, мабуть, дуже дивно звучатиме, але я почала писати казки, тому що мене попросили. Таня Щербаченко, головний редактор журналу «Соняшник», після того як прочитала мої «дорослі» тексти, вирішила, що в мене має вийти писати для дітей. Так я стала писати казки. Ще мені допомогла київська художниця Таїс Афінська, яка намалювала Шушу та Гагу, кумедних істот, про пригоди яких я пишу до «Соняшника». Писати для дітей – це суцільне задоволення, хоча постійно потрібно тримати в голові кілька правил, які не слід порушувати, коли пишеш для дітей. Не треба нудити, але треба вчити та виховувати. Не існує нічого на 100% правильного. Треба смішити, але не кривлятися. Творити для дітей приємно ще й тому, що можна вигадувати неймовірних істот. Звісно, що Цюця П. могла з’явитися в моїй дорослій книжці, але тоді б вона не була такою довірливою та кумедною мандрівницею, і вже точно не мала б такого парасолькоподібного писку.

– Мала в дитинстві улюбленого казкового персонажа?

Мій улюблений казковий персонаж на всі часи – це Карлсон. Я досі його обожнюю і час від часу перечитую трилогію про його пригоди.

– Ларисо, розкажи про свої дитячі роки. Якою дитинкою ти була і чи багато клопотів завдавала батькам?

Я була жвавою дитиною. І небезпечною. Наприклад, я могла підібрати цукерки, які в нас часто розкидали на похоронах, та принести додому – пригостити батьків. Могла гойдатися на кришці труни, бо думала, що це човник. Писала загрозливі записки Максиму Рильському, портрета якого я лякалася в Голосіївському парку. Вистежувала злочинців та завдавала цим клопоту порядним дорослим людям. Створювала біля будинку справжні болота, де мешкає собака Баскервілів, ховалася в кущах та вила як ця собацюра з кінострічки. Крала кавуна, щоб переконати друзів, що а) зможу його вкрасти; б) мене не доженуть продавці; в)я його не впущу з рученят; г)мене не схопить міліція. Я можу пригадувати свої «подвиги» дуже довго.

– Яке найбільше розчарування дитинства? Розбита мрія абощо...

В моєму дитинстві фактично не було розчарувань. Навіть коли я викрила батьків, які притворялися Дідом Морозом, я більше зраділа тому, що я їх викрила, ніж засмутилася тим, що Діда Мороза не існує. Я з дитинства вміла знайти смішне в будь-якій гидоті та повернути негативне на позитивне. Ще з років трьох я мала чітке уявлення як паруються черв’яки (не знаю, чого мене взагалі цікавила ця тема, але тим не менше), і мені не сподобалося те, що з цього приводу було написано в підручнику Зоології. Я й зараз вважаю, що маю рацію щодо цього питання, а ті, хто писав підручник – ні.

– Юристом вирішила стати ще в школі?

В дитинстві я мріяла бути полковником Знаменським з телестрічки «Слідство ведуть знавці». Тобто – викривати злочинців та відстоювати справедливість. Тому й вирішила бути юристом. Правда, так сталося, що викривати злочинців мені довелося не дуже довго, працюючи в прокуратурі, довше мені довелося цих злочинців захищати.

– Тебе ніколи не забирала міліція? Закон колись порушувала?

Міліція мене забирала як свідка. Мені сподобалося бути свідком, але не сподобалося в міліції, тому, мабуть, у свідки я більше не піду. Закон я порушувала у дитинстві – кілька крадіжок є на моєму рахунку, з того часу я намагаюся вести законослухняний спосіб життя. І вам раджу. Хоча, іноді кортить зробити якесь неподобство. Але я стримуюся.

– Щоб ти зробила з людинкою, яка б викрала і замучила б твою собачку?

Це дуже дивне запитання. Мені цікавіше, чи не замучила б моя собачка ту людинку, якій раптом спало на думку його викрасти. Колись мій спаніель Блек Б’юті Фітцджеральд збіг за сучкою, заблукав та потрапив до добрих рук вахтерши судобудівельного технікуму. За триденний термін перебування в її гостинному домі, поки ми його намагалися розшукати, він погриз їй фотель та зжер п»ять пачок якісних пельменів, інше він їсти відмовлявся та гарчав на неї. Потім нам із подругою довелося відшкодувати ці збитки. Хоча спочатку ми намагалися представитися дітьми з багатодітної родини, яким гроші з неба не падають, але нам не повірили. Довелося платити за пошкоджений фотель та пєльмєшкі.

– Чула, що ти полюбляла колись через Інтернет закохувати в себе різних дівчаток, видаючи себе за хлопця, правда?

О, були файні часи, в мене закохувалися геть усі! Я полюбляла усіх в себе закохувати, хє-хє. Це дуже просто в Інтернеті для тих, хто вміє писати-говорити. Ми з друзями любити гратися у різноманітні ігри, перевтілюватися в чоловіків, тупих дітей, жінок. Роль тупої дитини – взагалі, я вважаю, була найвдалішою. Дитина спілкувалася як Елочка Людожерка, за допомогою тільки назв піцци, асортименту МакДо та деяких овочин. Всі свято вірили в її існування, допомагали робити уроки, давали поради, як себе захищати, як краще поводитися, і поки я себе не викрила, не підозрювали, що це пришпіл.

Був випадок, коли я грала роль мого кузена з дуже складною долею. Він вимушений був подарувати бандитам свій банк, а вони йому за це подарували дипломатичний статус, завдяки чому його не прихопили правоохоронні органи (а вони мали такий намір) і не вбили інші бандити (намір в них був твердішим за міліцейський). Так він став дипломатом. Такі історії, звісно, впливають на дівчат. Крім того, він був привабливим, а я зробила його дотепним. В мене тоді закохалося багато дівчат та два хлопця певної орієнтації. Було багато чого: і сміху, і сліз. Але відтепер я в таке не граюся, бо для деяких людей це не було грою, на почуття людей обов’язково треба зважати.

– У тебе є ЖЖ. Навіщо ти його завела? І чи сиділа колись на якихось форумах або в чатах?

ЖЖ я завела в 2000 році. З тим, щоб в інтерактивному режимі спілкуватися з своїми друзями з чату «Антропологія», але витрачати менше часу. Цей чат було створено відомим телеменом Дмитром Дібровим, і збиралися там люди творчі, жваві, освічені, зацікавлені. Всі ми дуже любили балакати та писати. Разом писали оповідання, пародії, обговорювали книжки та стрічки, ставили п’єси та блазнювали, тому цей ресурс був наче для нас створений. Я хочу сказати, що на той час я не мріяла і не думала бути письменником. Але коли я почала викладати в ЖЖ свої історії – вони відразу знайшли теплий відгук в аудиторії, в мене зростала популярність, взагалі це був дуже корисний досвід. Зараз я дуже рідко пишу в ЖЖ, хіба що деякі спостереження або інформацію про себе та літературні акції, сама періодично читаю стрічку друзів, бо звідти можна дізнатися багато чого корисного, цікавого, дотепного, творчого.

– Які дурнуваті чи дивакуваті вчинки були в твоєму житті?

Та повно таких вчинків, я людина докиплива та вразлива. Наприклад, одного разу ми їхали в Ялту відпочивати. А слід сказати, що в ті часи були проблеми з транспортом, який йшов з Сімферополя. Важко було виїзжати. От ми дісталися Сімферополя потягом, але нас ніхто не зустрів, хоча мали зустріти. Однак я не стала чекати на зустрічаючих та їхню машину, купила в якихось підозрілих суб’єктів квитки та потягла подругу до першого автобусу. Ми влізли в той автобус, хоча квитки ці були на тролейбус. Водій, природно, не хотів нас пускати, і пояснював, що ці квитки – неправильні. Я вирішила, що нас ошукали, і влаштувала йому таку істерику та не пускала до автобусу інших людей, що він вкусив кермо, замичав та сказав: «Та сідай вже, ненормальна! Скорше б ти доїхала вже!» Інші дочекалися машини, яка за нами приїхала, але мені то було байдуже, я гордовито набивала свій копчик на крісельці автобуса, яким мандрувала за квитком на тролейбус.

– Кожна людина має свої дивацтва, що дивного в Ларисі Денисенко?

В кожного свої уявлення про дивацтва. От мій сусіда, наприклад, лікує людей пиявками, мені це дивно, тому що реальний Дуремар живе поруч, але він допомагає людям, тобто не таке вже це й дивацтво. Навіть якщо це дивацтво – то корисне. В мені теж є багато чого дивного, але так я вам про все це і розповіла, хє! Піду краще перевтілю гарбузяне насіння у тарганів або у сліди ніг крихітки-маніяка.

– Ти жінка гарна й розумна, тож, мабуть, залицяльників було і є у тебе вдосталь. Який найнеймовірніший подарунок тобі колись робив чоловік?

Коли я закінчувала школу, один хлопець назвав унітаз моїм іменем. Нашкрябав його на зливному бачку. Це він недалекоглядно зробив, тому що унітаз був новенький, імпортний та дорогий. А батько хлопця, як виявилося, згодом викладав мені одну правничу дисципліну в Університеті. Він до того зі мною знайомим не був, але коли він бачив у журналі моє ім’я та прізвище – його постійно тіпало від того, і добре до мене ставлення як водою змивало. На його семінарах в мене було прізвисько «Говори, не говори, все одно на тобі три». Я хочу сказати, що такі дарунки не забуваються.

– Як ти потрапила на 1+1 і чи важко було вчитися азам професії телеведучої?

Мені зателефонували і запросили поговорити. До речі, звернули на мене увагу не через мою творчість, а прочитавши моє інтерв’ю в «Газеті по-київськи». Я чомусь подумала, що мені запропонують змінити Ігоря Годецького. Направду це дуже самовпевнена думка, але вона все-таки прийшла до моєї голови. Я навіть встигла засмутитися, бо судів мені реальних вистачало, бракувало ще займатися телевізійними. Тобто готувалася відмовляти. Але мені запропонували бути автором та ведучою програми про культуру. Мені це сподобалося. Я пройшла випробувальні тракти та завдання, наче в мене все вийшло. Зараз я із задоволенням працюю над програмою і над собою. Вчитися завжди важко, але це цікаво! Коли мені цікаво, я можу практично усе!

– Ти юрист, письменниця, телеведуча, колись була моделлю, скажи, в яких галузях ти пробувала себе ще? В ролі кого ти ще себе хотіла б спробувати?

Життя покаже, в ролі кого мені доведеться вжитися. Професія правника, наприклад, може мати різний вигляд. Одна справа – бути науковцем, інша – суддею, інша – слідчим, ще інша – урядовцем. Мене завжди приваблювала адвокатська та наукова діяльність, але, можливо, колись я буду викладачем, досвід викладацької роботи в мене є, вірогідно, я можу повернутися до цієї ролі.

Зараз мені дуже подобається займатися нашою з Анатолієм Єремою та Юрієм Макаровим програмою «Документ+». Стільки цікавих творчих людей, стільки тем, стільки всього нового, справжнього та живого! Ще я мрію зробити цікаву програму присвячену книжкам, драматургії, сценаріям. Мені б дуже хотілося запровадити традицію говорити про культуру окремим блоком за окремою трибуною в підсумкових новинах. Я просто бачу, наскільки це можна зробити ефектно, докладно, цікаво та сучасно. Хочеться втілити ці плани – а потім вже думати, де собі ще поролювати? А взагалі як казав Кіт Матроскін, я ще й на машинці вмію!

– Як встигаєш все поєднувати: юриспруденція, телебачення, письменництво? У тебе вистачає часу на себе і на сім’ю? А скільки годин на добу ти спиш?

Сплю я мало. Біля 5 годин. Але зазвичай мені цього вистачає. Я звикла керувати своїми робочими та особистим режимом так, що можу вдало моделювати своє життя. І роботу, і відпочинок. Якщо я відчую, що мені необхідно виспатися, я змоделюю свій час так, що буду мати таку можливість. Це самий простий приклад, але так можна впоратися з усім. Треба просто менше дозволяти собі лінуватися, але якщо ду-уууже кортить полінуватися – треба лінуватися. Аби в задоволення.

– Кого з українських письменників полюбляєш читати?

Я читаю всіх. Мушу сказати, що деякі книжки одного письменника мені подобаються більше, а деякі того ж самого письменника – менше. В будь-якому разі я із задоволенням читаю твори Ірен Роздобудько, Марини Гримич, Тані Малярчук, Світлани Поваляєвої, Яни Дубинянської, Сергія Жадана, Катерини Хінкулової, Софії Андрухович, Олеся Уляненка, Леоніда Кононовича, Євгенії Кононенко. Та й багатьох інших. Читаю твори молодих авторів – Ксенії Харченко, Марії Штельмах, Отара Довженка, Катерини Калитко, Ярослави Литвин, Галі Ткачук... Обожнюю дитячі книжки Всеволода Нестайка, Лесі Вороніної та Сашка Дерманського. І, і, і ... всіх не можна перелічити.

– Яка книжка тебе найбільше розчарувала?

Я не запам’ятовую книжок, які мене розчарували. Втім, не запам’ятовую й таких людей. Вони живуть десь поряд-поруч, але мене це не стосується.

– Що читаєш зараз?

Зараз я читаю книжки Сашка Ушкалова «БЖД», Тараса Антиповича «Мізерія», Майкла Чабона «Пригоди Кавалера та Клея», Річарда Адамса «Корабельний пагорб», Бертрана Бліє «Ті, що вальсують або походження диваків».

Фото зі зйомок передачі Бук-Сіті