«Магус»: Володимир Арєнєв в ролі екскурсовода

Це видання містить два приблизно рівних за обсягом твори – власне роман «Магус» та повість «Бісова душа». Споріднює їх, окрім спільної охайної палітурки і диктату на кількість друкованих знаків, впевнена історична реконструктивність – в обох текстах Арєнев постає перед читачем в іпостасі екскурсовода у досконало відтворені реалії минулих століть. Звісно, з альтернативною історією. Тобто такою, котру ще здатна була б впізнати людина, вихована на підручниках нашого світу, але котру автор визнав необхідним заради якоїсь художньої мети викривити до стану, що зазвичай називають «фентезі».

В романі «Магус», художня мета, схоже, полягає в тому, щоби написати «магічний детектив», порушивши усі основні правила написання детективів звичайних.

Головна дійова особа – Італія ХV століття. Або майже Італія. Смачні подробиці життя-буття її мешканців, справне оздоблення італійскими та латинськими слівцями, невимушене і легке оповідання – усе розраховане на те, щоб у цей світ зануритись, роздивлятись та милуватись його середньовічною ажурністю. Тут тобі і багаті градоначальники, і католицька церква, і італійська мафія з «хрещеним батьком», і старовинні вілли з привидами... Ну й зрозуміло, що привиди – явище цілком реальне, звичне, мало не відчутне на дотик; фамільний привид-засновник твого дворянського роду – елемент престижу, щось на зразок елітного ролс-ройсу і собаки-охоронця в одній особі. З привидами розмовляють, рахуються, знімають слідчі показання; привиди приймають активну участь у повсякденних інтригах нащадків і впливають на події реальності. (Наприклад, кістки померлого боса мафії переносять з місця на місце персональні кісткоохоронці, аби привид, прикутий за своєю природою до власних тлінних рештків, мав змогу пересуватися і активно втручатись у справи кримінального світу міста.) Та що про них довго казати – привидами ж чудасії не вичерпуються, є ще й багато інших істот здебільшого нелюдської чи відверто казкової природи (на кшталт Буратіно), а магія така ж реальна, як сила тяжіння, приміром.

До речі, епіграфи до розділів, взяті автором зі старовинних трактатів, дозволяють трохи постежити, як виникає задум фантастичного твору – в мене враження, що у такого роду літературі епіграфи слугують не для кращого розуміння ідеї тексту (що тут особливо розуміти?), а швидше для ілюстрації – як вислів якого-небудь мешканця середньовіччя, сприйнятий фантастом буквально, призводить до розвитку сюжету. Думка, яка не приховується – «а що, якщо б тодішні уявлення про світ були правдою?»

Отже, Оберто, типовий слідчий і фахівець з надзвичайних справ у званні «магуса» (себто, просто «мага», як написав би який-небудь перумов без зайвих викаблуків), прибуває зі столиці у приморське місто Альяссо, винайнятий градоправителем (подестою) для розслідування пограбування його (подести) власної вілли. Відомо, що шерлоку за сюжетною посадою необхідний ватсон, а кіхоту – панчо. Цю роль виконає взагалі то милий місцевий злодій, що саме чомусь збирався пограбувати вдруге щойно пограбовану кимось віллу бесталанного синьора. І – який же фандорін без авантюри? – задля «слідчого експерименту» Оберто набивається злодію у супутники, змушуючи вдертися до цієї вілли разом. За ними і ми – втягуємося в заплутані пригоди, назбируємо все нових подробиць, і поступово таки дізнаємося всю правду про те, що ж сталося у місті до приїзду Оберто... І, певно, можна було б це назвати детективом, якби читач міг оперувати тими ж знаннями про закони існування даного середовища, що й герої. Насамперед – якби коло підозрюваних та свідків було хоч приблизно окреслене і не ширилося примхою автора за рахунок химерних істот, які вистрибують зі всіх щілин, наче дідьки з табакерок, і саме існування яких не піддається ніякій логіці і прогнозуванню, менш за все – детективним. Таким чином, оповідання з маскараду перетворюється на подорож, а отже – на звичайну (чи то пак – незвичайну) фентезійну мандрівку дивним світом з харизматичними героями, здатними своєчасно встрявати у магічної природи пригоди, не дозволяючи читачеві ані заспокоюватись, ані сумувати. Зроблено все це майстерно і легко, а охайний епілог додає роману граційної завершеності.

Динамічна повість-фантазія «Бісова душа, або Заклятий скарб», що складає другу половину книжки (раніше вже виходила окремим виданням в серії «Алфізика»), побудована на українському фольклорному матеріалі. Головний герой Андрій Ярчук – козак-характерник. Так називають козака з репутацією лікаря і чаклуна, який вразі чого у поході може й морок навести, і з нечистою силою впоратися... Андрій знається на потойбічному світі, витягував хворих «з того світу» – буквально, тобто вочевидь бачив як від щойно померлої людини відокремлюється її (в кожного –своя, індивідуальна) смерть, а звільнена душа прямує далі, куди їй належить. Декілька разів бував і у Вирії (світі, до якого з нашого, що зветься Яв, потрапляють невпокоєні душі аби перетворитися на русалок, відьом і та ін.) за дорученнями свого наставника Світайла. (Щось так і чухається на язиці пригадати докупи «точку сборки» і дона Хуана...) Отже – завдяки своїй чаклунській діяльності Андрій має чимало гріхів і наприкінці життя приймає рішення залишити козацтво та піти у монастир. Але щойно він туди потрапляє – з`являється таємничий незнайомець у тривожному плащі, що «ворушиться зламаними крилами за його спиною», і змушує розрахуватись за давній борг. Потрібно виконати доручення – віднести скриньку і закопати, яку дасть гість, не відкриваючи її і навіть не знаючи, що в ній.

– Тож просто віднести, заклясти й закопати? – перепитав Андрій.
– Віднести, заклясти й закопати, – підтвердив незнайомець у плащі з каптуром. – Та хіба я казав: «просто»?

Тим починається подорож Андрія, до Вирію, під час якої він здобуде дуже дивну компанію друзів (вовкулак, що вже не зможе перетворитися в людину, живі чоботи) та зустрінеться зі ще більш дивними небезпеками та істотами, щодо непередбачуваності і страхітливості яких фантазія автора майже не знає меж, поступаючись хіба що фантазії українського народу. Попри всю свою нарочиту (подекуди – перебільшену) українскість, повість не менш, а може і більш захоплива, ніж «Магус». Головним чином – знову ж таки завдяки якісно створеній атмосферності, але на цей раз мова йде вже про створінь, яких вигадали наші предки, і написане не тільки чергове «щоб не забували», а ще й творчо дороблене, вплетене в енергійний сюжет, що з кожним розділом додає цікавості, штовхає тебе до наступного дізнаватись, що ж там далі... Тобто, сам сюжет, переважно, і полягає у зіткненні з різними фолковими створіннями під час, – знову ж таки, – подорожі, але задоволення як раз в тому, що на кожній сторінці головні герої зустрічаються з чимось таємничим, містичним, а то навіть і лякаючим до мурашок по спині. А передати ці мурашки через текст не кожному вдається, тим більш на основі казок. І непевна знайомість персонажів тільки додає читанню цікавості.

Обидва тексти вирізняє приємна рівна мова, невимушена інтонація, деякий лаконізм щодо ліричних відступів. Загалом – твори без претензій на надмірну серйозність, розраховані на те, щоб провести за читанням декілька приємних вечорів.

Книжка вийшла в серії «Main Stream», чепурна обкладинка, мабуть, порушує деякі правила маркетингу (за якими криклива обкладинка з відомим ім`ям автора та назвою серед багатьох інших книжок повинні кидатись в очі потенційному покупцю, щойно він відкриє двері книжкової крамниці), але оздоблена стильним оформленням і, можливо, потішить людину з тактильним світосприйняттям.