«Майдан. Жінка» Анні Ерно: пошуки свого місця людиною та нацією

Батьки завжди займають особливе і виняткове місце в житті кожної людини; попри сварки, розходження в поглядах, різні життєві прагнення, людина все ж не перестає любити тих, хто її породив. А справжнє і повне усвідомлення цінності батьків, на жаль, досить часто приходить лише по їхній смерті. Приблизно так сталося у випадку відомої французької письменниці Анні Ерно, дві повісті якої – «Майдан» та «Жінка» – складають дилогію авторчиних спогадів про батьків, що вона їх написала майже одразу після смерті батька, а згодом – матері. Саме ці два твори нещодавно випустило однією книжкою харківське видавництво «Фоліо».

Втім, попри подібність тем, в усьому іншому ці два твори розходяться – дається взнаки як відмінність поміж чоловіком та жінкою, так і незаперечна відмінність стосунків дочки з татом і мамою. Батько письменниці, головний герой «Майдану» – чоловік сільського походження, який намагається посісти власне місце у буржуазному світі. Він перебуває у вічних пошуках своєї соціальної ролі, та при цьому забуває про себе справжнього: звідси, з цієї вічної суперечності між людським та соціальним, походять його неврози, його невпевненість у собі та постійні погляди на себе «збоку»: а що про мене думають? А як має поводитися у цій ситуації людина мого суспільного положення? і т.д. Але через тяжкі життєві випробування в супроводі тяжкої праці, через складні стосунки з родиною він таки добивається для себе хай і невеликого, але матеріального та родинного добробуту. Найбільшим же його щастям (хоча водночас – і клопотом) стала отримана дочкою Анні освіта і відповідне їй соціальне положення. Адже хіба не в щасті дітей полягає справжнє щастя батьків? Навіть якщо сам батько письменниці цього не зрозумів, він усе одно досяг цього.

Проте, не варто думати, буцім авторка, так би мовити, «егоїстично» зобразила історію життя свого батька: ні, насправді через біографію однієї людини, хай би там як психологічно не індивідуальної, Анні Ерно написала біографію одного чи й кількох поколінь. Воістину історія майже всього двадцятого століття постає перед нами в творі, пропущена через призму буржуазного світогляду батька і – одночасно – інтелігентської рефлексії дочки. Так, зі звичайнісіньких спогадів про нічим не видатну людину виростає справжня соціальна історія Франції (користуючись терміном так само французької історичної «Школи Анналів»): шлях батька Анні Ерно – це шлях усього французького суспільства крізь дві світові війни, постійну відбудову країни і постійні пошуки добробуту для себе та своїх рідних. В цьому плані невеликий, приємний для читання твір перетворюється в унікальний за масштабом і правдивістю портрет цілої нації.

Сказане вище стосується також і другої вміщеної до книжки повісті «Жінка». Однак, наскрізний мотив тут дещо інший, і його чудово відбиває назва: це вже пошуки жінкою свого місця у нашому світі чоловіків. Не мається на увазі, що мати Анні Ерно була емансипованою феміністкою: вона хоч і бореться за самостійність, коли, скажімо, замолоду працює на заводі й заробляє собі та родині на життя, але назагал теж багато в чому типова жінка свого часу. Попри всі віяння згаданого фемінізму, ця жінка завжди і всюди залишається саме жінкою. Вона втілює материнство у всіх сенсах цього слова, а тому головним сенсом життя для неї є турбота – турбота про чоловіка, якому вона самовіддано допомагає в його праці, а потім – коли він занедужав – піклується про нього; і турбота про дітей, на яких батькові бракує часу. Мати не просто допомагає маленькій Анні – вона стає її другом. Можна сказати, що її психологічний портрет вийшов навіть іще рельєфнішим і яскравішим, ніж батька, і почуття дочки до матері, як здалося, були глибшими...

Манера письма у Ерно рівна, але від того вона викликає ще більше почуттів. Без сумніву, великий вплив на авторку справив екзистенціалізм, а «Жінка» навіть починається майже дослівно так само, як «Посторонній» Альбера Камю. Зважаючи на все сказане, ця невелика книжечка, яка прочитується за декілька годин, безумовно варта уваги і тих грошей, які вона коштує.

Враження від творів псує тільки те наплювательськи-недбале ставлення до неї перекладача та видавців. Численні перекладацькі ляпаси раз по раз ускладнюють читання і муляють око, а найбільший з них стався прямо в назві заголовного твору: у «Майдані» ніде не йдеться ні про який майдан, але це не означає якогось символізму назви – просто насправді «La place» слід було перекласти як «Його місце», і це відразу поставило би все на свої місця. «Фоліо», зі свого боку, не потурбувалося про коментування численних специфічних реалій французького життя описуваних часів, які подекуди трапляються в тексті і викликають нерозуміння сучасного українського читача. Єдина примітка в тексті стосується Сімони де Бовуар і вона розташована на останній сторінці – через декілька десятків сторінок після першої згадки про цю письменницю...

Залишається хіба що подякувати їм за те, що самі неперевершені твори Анні Ерно їм так і не вдалося спотворити. А це найголовніше.