«Місто в моєму тілі» Богдана-Олега Горобчука: урбаністична поезія

Уже виходячи з назви поетичної збірки Богдана-Олега Горобчука «Місто у моєму тілі» (що не так давно побачила світ у видавництві «Смолоскип»), можна очікувати від неї щонайменше трьох речей: урбанізму, еґоцентризму, тілесності. Як побачимо далі, так воно і є; а в принципі, дізнаємося ми в кінці, тут це все одне й те саме, на що недвозначно натякає та ж таки назва.

І все ж найбільше в збірці віршів саме урбанізму, цього суто міського духу, ним пронизана буквально вся книжка. Багато про що каже сама структура збірки: чіткий поділ на цикли і «підцикли», ретельна нумерація кожної поезії й наявність у кожної своєї назви – таке собі, погодьтесь, містечко з кварталами, вулицями і будинками.

Друге, на що треба звернути увагу – це мова, тобто матеріал віршів Горобчука. Вона так само всуціль «урбаністична» через численні довгі складні слова, штучно створені прикметники і прислівники, великі (багатоповерхові!) нагромадження однорідних членів речення, і т.д. Через таку мову навіть цикли на кшталт «Деяких Сільських Пейзажів» не сприймаються як сільські або як пейзажі. Втім, цей розрив із природністю, простежується на всіх рівнях поезії Горобчука, не дає підстав у чомусь його звинуватити. Навпаки, авторові слід віддати належне: він, певно, розуміє оманливість, нещирість будь-яких спроб у сучасному світі імітувати природність і тому навіть не намагається цього робити.

Тут невеликий відступ: парадокс, але попри всі неблагозвучні мовні звороти і згадані нагромадження, Горобчука таки цікаво читати, він досить швидко «ковтається» – хоча по цьому довго «переварюється». Можливо це суто моя індивідуальна реакція, а можливо, перепони мови так легко долаються через особливості змісту віршів – ось про це й поведемо мову.

Хоча власне про зміст цих поезій сказати особливо немає чого, що цілком передбачувано, коли маєш справу з представником сучасної поезії. Горобчук, справедливо зазначається в анотації, ніби жива відеокамера – фіксує навколишню реальність, не зупиняється, йде далі й знову фіксує. Слід тільки уточнити: всі ці прояви реальності, проходячи через свідомість автора, виявляються в результаті цілковито фантастичними, незрозумілими й інколи навіть психоделічними. Тому якщо якась реальність тут і лишається, то аж ніяк не навколишня, а внутрішня, Горобчукова. Але ж це цікаво – спостерігати за чужою свідомістю, авжеж? Тим більше будь-яка поезія є суб’єктивною, просто тут суб’єктивізм доведений до абсолюту. Інколи автор у своїх верлібрах (а в збірці, до речі, тільки верлібри) обмовляється: «я уявляв» або «мені наснилося». В принципі він міг би так робити в кожному вірші – бо це і справді тільки витвір його уяви. А може й сновидінь, хто його знає.

А те, що Горобчук уявляє – себто образи його поезії – можливо і є найцікавішим. Я спробую описати принаймні найхарактерніші риси поетової системи образів. Саме тут і доводиться згадувати про назву. По-перше, вірші Горобчука просто кишма кишать всілякими міськими краєвидами, причому як правило не найпривабливішими з естетичної точки зору. Особливо це стосується першого великого циклу, що так і називається «Місто». По-друге, не можна не відзначити авторів біологізм. Тут уся шкільна програма: рослини («Несвіжі Овочі Збуваються»), тварини («Рептилії», «Павучки» і т.д.), і звісно ж давно очікувана нами анатомія людського тіла («пальчики» рук і ніг, «гострі кристалічні ребра», «різна гарна кров», найрізноманітніші «серця» і т.д.).

Перше і друге не треба розділяти, я про це говорив на початку. В цій поезії Місто велетенською раковою пухлиною проникає в Тіло, а Тіло в неприродному екстазі зливається воєдино з Містом – і все це волею автора, його своєрідного поетичного еґо. Виникають рядки на кшталт: «мій район посміхається ранами у своєму порохнявому животі / вибитими зубами парканів / зламаними щелепами бордюрів / зідраною шкірою котелень»; серце називається «червоним, як корпус»; приклади можна наводити далі.

Здавалось би, Господь Бог, якого досить часто (можливо, всує) згадує Горобчук і в любові до якого зізнається – хоч він-то не стосується цього гібридного поєднання місто-тіло, що заполонило собою весь поетичний простір? Та ні! Картина бачення світу автора цілісна, елементи в ній взаємопов’язані, і Бог при ближчому розгляді виявляється таким самим конструктом, хоч і без сумніву необхідним у цьому мікрокосмі поетової уяви.

Все вищесказане стосується власне збірки, бо в книжці до неї додано два «бонуси», мало пов’язані з основними текстами. Перший із бонусів складають автобіографічні вірші, які були б цілком доцільними як записи в ЖЖ; у другому бонусі тільки одна поезія «аероград», вельми цікава як контраст до всіх попередніх текстів збірки.

Вірші Богдана-Олега Горобчука можуть викликати огиду, нерозуміння, можуть наштовхнути на нове бачення нашої реальності, можуть вразити широтою – чи навіть глибиною – авторової картини світу, тобто авторової уяви. В кожного буде своє сприйняття. Але одне можна сказати точно: вони таки варті уваги!