МИРУ – НАМІР!

…Далеко не остання надія нашої молодої літератури, майбутній бухгалтер зі Львова, а також успішний письменник Любко Дереш даремно не відстежує до кінця маркетинг з моніторингом, або хоча б дизайн власних книжок. Доречний та усміхнений Гагарін з його нового роману “Намір!” ховається десь глибоко за титулом, натомість на обкладинку винесений невідомий і через малоадекватний Малевич, нещодавно знайдений на горищі ще більш маргінальним чернівецьким художником Федірко. Ось так, без зайвої помпи й лізингу з аутсорсингом, продуманого піару і нав’язливої реклямної метушні київські “Дуліби” видали нове твориво нашого львівського вундеркінда, який допіру розплювався із львівською “Кальварією” попри поважне приписування нею Дереша до авантюрної “паневропейської” ґенерації в сучасній літературі.

Отже, про що це забойне чтиво для “мальчишек и девчонок, а также их родителей”? Мультяшний хлопчик Петрик П’яточкін з 6 “А” клясу загальноосвітньої школи у Мідних Буках нудиться на канікулах від суцільного неробства, тиняється лісом і горами й особливо не париться з приводу майбутнього життя-буття. Більше того, як і всі не обтяжені особливим сумлінням особи, подумки філософствує з потойбічними силами  майже як легендарний Вєнічка Єрофєєв у “Москві  Пєтушкі”, який домовлявся з янголами про можливість ранкового “холодного красненького”. “А що, Петре, ти взагалі знаєш?”  конструює майбутню екзаменаційну ситуацію герой “Наміру!”  А я скажу: “Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми”.  “І все?”  спитають не без утіхи. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, а я окрилений помчу додому, наїмся сиру з трускавками і побіжу собі на скелі”.

Так би й жив собі далі наш Петрик у липкому часі й безрадісному просторі, якби одного разу не пробило його на феноменальну пам’ять. У висліді з цього він шпарить тепер напам’ять цілі сторінки з підручників, ледь глипнувши в книжку, уроків не вчить, до школи майже не ходить. А навіщо?

Загалом з таким подарунком долі Петрик мріє спочатку податися після школи в клоуни. «Буду клоуном-мнемоуном,  Чи то пак, клоніком-мнемоніком». Але поки що прогулює з приятелями уроки, “курить сигарети і бухає вино”. Але після серії невдалих любовних спроб байдужіє до навколишнього світу й заглиблюється у небезпечне болото власного “я”. “Я став вільним, але ціною свободи була самотність”,  визнає малолітній феномен.

Подальше вигнання Петрикамнемоника в глухе село до вмираючої бабці, якій він читає наніч поминальні праці Мірчі Еліаде, сприяє хіба що його вдосконаленню у контексті медитацій про космос, вправлянь у кунг-фу та прополці городу. У сюжетному ж сенсі авторові роману це потрібно лише задля обґрунтування подальших, вже своїх власних, не приналежних героєві фантазій. Примарна тінь фабули дивним чином перелітає при тому від Петрикового покійного дідуся-професора, який ловив барабашок у власному садку і заледве не втік до Мексики, до загадкової, себто малозрозумілої історії бармена на прізвисько Юрій Гагарін. Саме він, колишній співробітник спецслужб, пудрить неокріплі мізки юному вундеркінду з Мідних Буків, що невідь як потрапив на працю до богемного львівського ганделю “Відкрите кафе”.

Не дивно, що в руслі експериментів з пам’яттю будь-які мирські утіхи видаються тепер героєві роману прісними й малозначущими: навіть зустріч з молодою художницею-абстракціоністкою з Канади на екзотичне ім’я Гоца Драла не виводить сільського Мауглі зі стану прострації. Він мріє лише про близьку вічність, себто про телепортацію у космос. І доходить думки про те, що найголовніше при цьому  розвантажити власну пам’ять (“паливо” для польоту в нікуди). А вже по тому світ сам зітре себе з власної пам’яти, наче Пелевінським глиняним кулеметом, і ти нарешті вислизнеш за межі жалюгідної свідомости такою собі пустопорожньою мнемонічною петардою.

Словом, усі безумні навколосюжетні перипетії знадобилися авторові “Наміру” лише для того, щоби повернути героя роману Петрика П’яточкіна самому собі, позбавивши його непотрібних спогадів, також свідків у фінальній сцені. Єдиним свідком і співучасником його натужних маніпуляцій стає хіба що довірливий читач, якому по прочитанню роману залишається сумнівний ментальний трофей. А саме лейтмотивна думка про те, що головне у цьому житті  не надто перейматися спогадами. Тим паче, про чужі польоти уві сні й наяву.

Загалом сьогодні будь-який твір цікавий не перерахуванням речей, бачених голодним підлітком у світі-супермаркеті, себто у романах того ж Сергія Жадана, а індивідуальними шляхами порятунку чи знищення того світу в авторській інтерпретації. Ось, наприклад, у “Намірі!” Любка Дереша, як і в будь-якому іншому його твориві, важить витворення онтологічної моделі співіснування з хаосом, нове бачення застарілих проблем, з’ясування риторичних завдань, засипання постмодерністських ровів і траншей.

Що ж до розголошення таких месіянських ідей, то для справжніх ляльководів типу вищезгаданої “Кальварії”, а чи цнотливо-дебютних “Дулібів” запустити таку “модель для зборки” на читацький ринок зовсім неважко. Вони чудово знають, що музику нині роблять продюсери, мистецтво – куратори, а літературу – продавці книжок. Треба лише правильно обгорнути замовлений ринком “паневропейський” продукт, ніби як змінюючи його малоросійську сутність на модну антиглобалістику. Насправді ж, – усього лише на авторське длубання у непомірному носі власних дитячих спогадів. Мовляв, на, мір, бери! Веймір, любі друзі, а також безперечний зухенвей через таку насолоду від тексту.