Оксана Луцишина: «Не червоніючи» задовольнити природну потребу

В анотації до книги йдеться про фотографію жінки «зсередини». Одного мого знайомого це відлякало. Можливо, тому, що він в інтернеті прочитав інформацію про новий вид порнографії, який рекламували так само… А можливо через те, що, як і всі чоловіки, звик до фотографії зовнішньої, до того візуального, у чому він має змогу переконатися «власнооч», що не викликає жодних сумнівів і жодної непевності.

Поміж тим, книга, як на мене, є просто безцінною для чоловіків. Чому? На думку відомої дослідниці Лесі Ставицької, «…інакшість жінки і прагнення осягнути її є чи не найбільшим подразником чоловічого буттєіснування: метафізичне проникнення в психологію жінки-безодні збуджує чоловіка значно більше, ніж проникнення в її вагіну». Власне, як на мене, ця збірка новел є саме екскурсом у ту «психологію жінки-безодні».

Перед нами постає Жінка (авторка чи лірична героїня –– кому як подобається), яка прагне виписувати себе, своє тіло, свої почуття, те, що тішить і те, що болить, те, що приречена відчувати кожного дня. Виписувати, бо інакше вона не може. Робити це, не червоніючи, не думаючи про наслідки, про те, хто що скаже чи подумає… Просто писати, бо в цьому є потреба. Потреба, яку конче необхідно задовольнити. І без цього ніяк.

А ще є інші потреби. Потреба мати мужнього, сильного батька, а натомість: «лагідно-податливий… тато», який, до того ж, «вбирає голову в плечі», коли його б’ють алкоголіки, а потім крадькома плаче…

Потреба відчувати любов, ніжність, підтримку і розуміння матері. Натомість є мати, яка «…не може припустити, що я не бачу в ній того образу материнства… з великої букви, цього нескінченного патякання про жертовність і доброту материнського серця, у яке мені так само важко повірити, як і в марсіан»…

Потреба самій бути гарною матір’ю. Але «…розсердилася, як і завжди, коли в неї щось боліло (зайвий-бо клопіт), накричала на неї, відірвавшись від прасування… роботи купа, немає часу на ідіотські дитячі болячки»…

Потреба бути гарною дружиною, а не матусею для чоловіка. А натомість –– чоловік-як-дитина (як людина-комаха у Кафки), з яким багато мороки: «… вклала Матяша на подушку, (він тепер легко на ній уміщався), годувала його із ложечки, переодягала… тихенько співаючи колискову…, прикриваючи лампу тканиною, аби світло не пекло Матяшеві очі»…

Потреба духовного спілкування із чоловіком, для якого вона –– «міфічна зубаста вагіна, ворожа сила, що від неї найрозумнішим є ховатися подалі, ставати козаками, самураями і алкоголіками, і поводитися з нею так, наче вона матір не лише дітям, але і йому, мужові, він собі ввечері прийде додому, наче в якийсь безплатний готель, маленький хлопчик, попоїсть, спати ляже, і все»…

Якщо задовольнити всі ці потреби не вдається, то вихід один –– писати, аби не втратити рештки здорового глузду, аби вижити. Навіть якщо це листи до коханця, що живе в іншому місті, а тому йому доводиться читати «…не одного листа із серйозними закликами займатися разом раджа-йогою, у вислідку якої ми зможемо проходити крізь стіни, відстань і ще там щось, і таким чином зустрічатися і практикувати наше кохання»…