«Оленіум» – логічний абсурд Ірен Роздобудько, або дещо про особливості політичного непотребу

«Цього літа значно потеплішало. За повідомленнями синоптиків, шар снігу не перевищував сорока сантиметрів, а подекуди зменшився до двадцяти»... Не знаю, насправді, чого можна очікувати від синоптиків, але від Ірен Роздобудько ми традиційно чекаємо розмаїття й несподіванок. Невеличка книга «Оленіум» має розкрити нам нову іпостась письменниці, а саме її «оригінальне бачення того непотрібу, який прийнято називати «політичною ситуацією в державі». Принаймні, так обіцяє інформація на обкладинці.

Коли йдеться про висміювання, байдуже, кого або чого, говорити про правдивість обіцянок чи якісь навіть не синоптичні прогнози – марна справа. Тим не менше, в «Оленіумі» йдеться саме про непотріб, точніше, політичний непотріб, – даруйте, політичну ситуацію в державі, причому написано це так, що перевтомлені політичною спекою громадяни можуть трохи розслабитися й вдатися до гумористичної медицини. Тривалість сеансу залежить від того, як швидко вони подолають сторінок 150 книжки кишенькового формату, не забиваючи собі памороки сутністю політичних проблем, джерелами кризи й особливою ненавистю до головних героїв.

Отже, принаймні в одному обіцянки дотримано. «Оленіум» абсолютно точно можна називати прикладом політичної сатири, але й так само точно авторка визначає його як «комедію абсурду». Звісно, можна було б довго пояснювати, чому політика є абсурдною, однак нас, напевне, більше цікавить суто літературний аспект справи. Добре це чи погано, однак логіка в «абсурдній комедії» однозначно існує, і можна навіть сказати, що вона – майже струнка. Реалії політичного підґрунтя мітингів та їхнього музичного супроводу (ну справді «нечєловєческая музика»), «прихована правда» про прийом у мерії, банально-побутова любовна історія «простої перукарки», яку затягує політична вакханалія, абсолютно не цікава їй, а надто – на тлі проблем побутового, себто фінансового характеру. І – найголовніше – тривожні думки високопоставлених осіб, а також – увага! – позбавлена редакторської правки риторика журналістів. Не повірите, скільки спільного й без-цензурного можна знайти між цими двома групами мессиджів!

Попри номінальний «абсурд», можна також легко дати раду перекрученим прізвищам, пригадати специфіку вітчизняних телесюжетів, зрозуміти, чому саме «... Мороз (34 градуси за Цельсієм) підвищився до 35 і 9 десятих градусів....» і збагнути приховану сутність гасла «ніколи лапландській тварюці не гризти українську калину!» – усе надзвичайно прозоро. Утім, таємниці тотальної оленеманії й пошуку ялинок влітку, псевдополітичний зміст чергової «універсальної угоди» і навіть ненормальний чоловічий потяг до чималих габаритів – словом, усе, що нібито не на поверхні, нібито цілком алогічно й парадоксально, зрозуміти можна. І навіть без значного розумового напруження та з ефектом гучного сміху. Єдиний пункт цього неповного списку, що викликає незначне занепокоєння – питання, а чому ж, власне, весь твір побудовано на тому, що в Україні масово чи то пак параноїдально розводять північних оленів? Чи є це даниною посилення морозу, чи просто елементарною примхою самої Ірен Роздобудько?

Однак такий виняток лише підверджує правило: форма подачі тексту в авторки логічна, впорядкована й легко доступна. Тим-таки «Оленіум» й випадає з жанру комедії абсурду – адже все порівняно передбачувано, причому, що характерно, картинка в голові різних читачів буде приблизно однаковою, чого ніколи не відбулося б після прочитання книжок справжніх «абсурдистів».

Тим не менше, закидати Ірен Роздобудько, що тут бракує ґротеску, що дія триває недовго, що можна було б побачити і трохи більше героїв (а це – цілком природне бажання людей, особливо втомлених від навали політичного непотрібу), напевне, не варто. «Оленіум» – гарне позитивне чтиво для тих, хто не втратив почуття гумору або має от-от його втратити, – таким особливо рекомендуємо книжку як профілактичний засіб. Інгредієнти ліків: трохи абсурдизму, багато живого й близького для вуха й душі – від побутового лексикону до «блискучої» психології нашого рідного «простого народу» (ну хоча б на прикладі « простої перукарки зі спального району», яка сама «не мєсная», – скільки таких оточують нас щодня?), і багато-багато комедії, щоправда, з присмаком трагіфарсу. За цим купа політичного непотрібу починає виглядати майже пристойно, настрій тимчасово покращується, виникає нездорове бажання процитувати своїм політично активним друзям кілька псевдонімів та найбільш характерних реплік. Однак згодом це минає – час повертатися до справ більш серйозних, аніж сатира, хай навіть і політична, хай навіть і від Ірен Роздобудько. Адже між літературою й риторикою різниця поки що є...