«Погоня за вівцею»: скромна привабливість сучасної японської літератури

Харукі Муракамі вже давно перетворився в культового письменника кінця ХХ століття. Кар’єра письменника в нього розпочалася стрімко, і не менш стрімко він почав здобувати призи на всіляких літературних конкурсах, заслужив популярність на Батьківщині, а трохи згодом – і в усьому світі. До українського читача творчість Муракамі дійшла порівняно давно – але, як у нас водиться, в російських перекладах. Першою ж ластівкою видання Муракамі українською мовою став надрукований у «Фоліо» роман «Погоня за вівцею» – один із перших у творчості японського письменника.

Перекладачем виступив видатний інтерпретатор японської літератури Іван Дзюб. Весь роман написано як наратив від першої особи головного героя. Яке в нього ім’я – байдуже і автору, і, слід визнати, читачеві. У творах Муракамі взагалі майже немає імен. Так і тут – тільки характерні позначення «моя подружка», «дивний чоловік», «мій компаньйон» і т.д., або ж прізвиська. І от цей головний герой, журналіст, несподівано виявляється втягнутим у пошуки непростої вівці – це не тільки справа загальнодержавної значимості, але найголовніше, що неабиякий стосунок до вівці має старий друг героя Пацюк. Тому-то він і береться шукати вівцю сам – тому що пошук вівці означає пошук Пацюка, пошук свого минулого…

Сюжет «Погоні за вівцею» занадто цікавий, щоби переповісти навіть хоча б його зав’язку. Дивовижним чином у ньому переплітаються детектив і фантастика, але перш за все це – історія із життя журналіста, який розчаровується в житті, але через місію по знаходженню вівці його існування наповнюється і ніби починається заново.

Муракамі відзначається вмінням навколо невиразного, посереднього, хоч і не абсолютно сірого, героя побудувати цілу галерею оригінальних і незвичайних характерів. Тут і компаньйон, який поволі спивається, знає про це, але не хоче торкатися цього питання; дівчина-повія з настільки чарівними вухами, що їй доводиться постійно ховати їх під волоссям, і до того ж із даром передчуття; балакучий водій, який знає номер телефону Бога і постійно з ним радиться; Професор-Вівця, що ізолювався від навколишнього світу в тісній кімнатці ради вивчення, хай і теоретичного, овець; і так далі…

Національність автора в романі майже ніяк не виявляється – Муракамі не дотримується жодних традицій японської літератури, проявляючи відверте західництво як у письмі, так і в житті. Слід згадати, що виріс письменник на американській рок та рок-н-рол музиці й на європейській прозі, перш за все – Достоєвському. Перший роман «Слухай пісню вітру» починав писатися взагалі англійською мовою, а сама ідея стати літератором прийшла до Муракамі під час перегляду бейсбольного матчу. Та й імена, можливо, не вживаються, щоби не дратувати око західного читача – лишилися тільки Пацюк, який перекладається кожною мовою, і Джей – цілком англійське прізвисько (до речі, обидва були ще в першому романі Муракамі).

Не менш по-західному виглядає чи то звичка, чи то ритуал головного героя курити сигарети і пити пиво – опис цих дій займає великий обсяг у романі, і саме під ці дії до героя постійно приходять думки різного характеру.

Але на відміну від того ж «Слухай пісню вітру», часточка свого в «Погоні за вівцею» присутня – це, наприклад, довга історія заснування і заселення містечка Дзюнітакі. Отож, маємо справу з поєднанням національної самобутності з цілковито західною манерою написання і нарації, що утворює цікавий синтез.

Не можна не сказати кілька слів про стиль автора. Муракамі пише надзвичайно легко, використовуючи нескладний синтаксис, переважно короткими реченнями, але вміло застосовує в них цікаві метафори та порівняння. Автор ненав’язливо створює візуальне, фонове і навіть ароматичне тло розповіді, виявляючи неабияку спостережливість:

«На восьмому кроці я зупиняюся, розплющую очі й починаю глибоко дихати. У вухах легко задзвеніло. Так дзвенить від вітру заіржавілий колючий дріт на морському березі. О, як давно я не бачив моря…» (це п’яний герой повертається додому).

«Відсунувши важкий засув, я відчинив ворота гаража – всередині було просторо, сонячне світло, що проникало крізь щілини в дощаних стінах, вимальовувало на чорній долівці кілька чітких паралельних смужок. Пахло землею і бензином».

Питання про те, чи вартий цей роман уваги, видається дещо недоречним – «Фоліо» недарма випускало саме «Погоню за вівцею» одним із перших романів у лінійці сучасної, визнаної у світі літератури. З вибором видавництво не помилилось – твір захоплює, не відпускає від себе, наводить на думки, зрештою, від його читання просто дістаєш задоволення. Муракамі – модний автор, але один із небагатьох модних авторів, який насправді заслужив загальну любов і повагу. Після ознайомлення з «Погонею за вівцею» обов’язково захочеться почитати ще. Сподіваємось, «Фоліо» продовжить видання творів сучасного класика українською мовою, і ми матимемо таку змогу. Поки що вийшов тільки роман «Танцюй, танцюй, танцюй» у двох томах – далі буде…