Прийшов час поговорити про батьків сучасної української літератури. Рецензія на "Ам Тм" Юрка Іздрика
Юрко Іздрик - яскрава постать українського письменства, батько часопису "Четвер", який став творчим стартом для Любка Дереша, Ірени Карпи, Світлани Поваляєвої та інших вже відомих читачам нашого сайту авторам. Іздрик - письменник, про якого не треба багато говорити, бо якщо Ви цікавитесь українським постмодернізмом, його прізвище, яке вже еволюціонувало в ім'я, говорить саме про себе.
Книга "Ам Тм" - збірка новел, які існують в єдиній системі координат цілісного контексту, що розростається гілками в протилежні боки. Переплетіння настроїв автора та тексту, де перекручена реальність виступає в трансценденції, ретельно профільтровані автором та виходять за рамки можливого існування: світ очима автомобіля "Фольксваген", письменник, який живе в уяві іншого письменника, листи з майбутнього в минуле, пересування героїв з однієї новели в іншу, димедрол, біохімія та щось від кожного з нас. Це потік свідомості, який спрямований на пошук загубленого себе в неіснуючій реальності, яку важко зрозуміти. Текст Іздрика - це своєрідне візуальне мистецтво, що співіснує в ньому та доповнюється літературою.
Іздрика важко зрозуміти, але легко читати. В книзі зображені різні іпостасі, які намагаються навчити та осудити одна одну. Іздрик грає словами. Варто хоча б звернути увагу на назву книги, яка об'єднала зовсім різні за сенсовою інтерпретацією новели.
В новелах абстрактність керує дійством, життя ж - це принцип дитячого кубика-рубика, який зображений на обкладинці книги, що виховує кмітливість на чолі з реакцією.
Кожна новела - це певний початок того, що вже давно було розпочато в попередній, це інший ракурс сприйняття, можливість існування паралельної реальности, що крутяться в нескінченному русі, але спотикаються та б'ються лобами. Герої живуть тим, що самостійно знаходять відповіді на питання, які задають собі. Їхнє життя сміливо можна порівняти з концепцією комп'ютерної гри, де кожна місія має свій кінець, що завжди передбачуваний, але невідомий. Кінець є, хоча до нього можна не дійти, можна загубитися через відсутність шматочка карти чи паролю, але його неможливо оминути.
Не намагайтесь знайти конкретне пояснення на те, що висувається Іздриком. Навіть не намагайтесь його зрозуміти, бо навряд чи він сам себе розуміє. Він продовжує себе тим, що занурюється в неіснуюче, розширюючи таким чином сфери сприйняття дійсності.
