Рецензія на книгу Оксани Забужко "let my people go"
Як тільки я взяв цю книгу до рук, в мене виникла думка: "ось, ще одна книга-розповідь про Помаранчеву революцію", але... Відразу ж, у передмові, розвіялися мої стереотипи та ілюзії. Чому? Спершу я зрозумів одну просту річ: "яку розповідь про революцію я читав востаннє?". Роблячи археологічні розкопки у власних думках під впливом "let my people go", а точніше під впливом передмови, зрозумів, що жодної(!) розповіді про революцію не читав. Чому? Книга лише частково дає відповідь на це питання. Інша частка лишається нам на роздуми. Я дійшов висновку, що занадто голосно кричали ті, хто переміг і пішов до виконавчої влади, занадто великий бруд був вилитий на голови "помаранчевим" після безвідповідальних дій їх поплічників. Інші висновки зробите самостійно і частково в цьому Вам допоможе Оксана Забужко.
Протягом усієї революції письменниця описувала закордонним ЗМІ про ситуацію в Києві. Саме ці публікації викладені на сторінках книги. Не раджу читати підряд всі інтерв’ю та статті, занадто вже дратують багаторазові повтори одних й тих самих конкретних фактів, деякі з них вжиті в різноманітних публікаціях по п’ять(!) разів. Але це зовсім не значить, що ця книженція зовсім не цікава та інтригуюча.
"let my people go" читається на одному подиху. Забужко радить перед тим, як Ви відкриєте цю книгу, послухати однойменну пісню "Let my people go" і шкодує, що технічно не в змозі додати CD з записом лише одної пісні.
Від листа під назвою "Ніч довгих ножів" приходить неймовірна ностальгія від тих подій. Він як машина часу переносить нас у ту ніч, ніч, яка вирішувала наше життя. Лист викликає ту саму боязнь від усвідомлення бандитського майбутнього, від того, що: "Можливо Україні залишився тільки тиждень. Один останній тиждень бурхливої осени вільних політичних дискусій по клубах і кав’ярнях, зборів, мітингів, врешті-решт - надії..." Розділ, до якого увійшов цей лист зветься "Ukraine's scream - Крик України". Туди ж ввійшло одне інтерв’ю, взяте у письменниці вже після революції "Новою газетою"(Росія), після якого багато росіян звинувачують Забужко в неадекватному ставленні до російської мови. Саме за коментарів до тези: "російська мова - мова попси та блатняка", опубліковане ще до виборів групою письменників.
Далі Забужко перебуває "у пошуках наративу" - саме так називається наступний розділ книженції. Публікації написані вже після революції. Авторка перебуває у пошуках, критикує і водночас захищає нову владу, розповідає про враження від революції, перспективи та досягнення. Хлібу та видовищ в цьому розділі і не намагайтеся знайти, а от тем для роздумів - хоч відбавляй.
На додачу нам пропонують розділ "Ми були градом Божим", в якому подаються уривки із щоденникових записів Оксани Забужко та оповідання "Альбом для Густава". В щоденнику подаються уривки ще з 2003 року і, як на мене, символічно обриваються 1 січня 2005 року, де письменниця підбиває підсумки революції.
Раджу, як і авторка, читати або після прослуховування, або під час негритянського наспіву "let my people go". Якщо Ви хочете знайти тут обсирання, пробачте на слові, революції, книга Вам цього не дасть. Авторка намагається знайти зміст і сенс цієї революції, наводить повсякденні приклади, свідками яких, напевно, є кожен з нас. Це не передвиборча агітація, не безглузде заливання мізків і увічнення пам’яти метвих, живих та ненароджених помаранчів, це погляд(!) на історію, написаний однією з найвидатніших українських письменниць сучасности.
