Рецензія на книгу Світлани Пиркало "Не думай про червоне"

Світлана Пиркало - молода українська журналістка та письменниця, яка наразі працює для Української служби ВВС у Лондоні. Роман "Не думай про червоне" - це другий прозовий роман письменниці, яка також є автором першого словника українського молодіжного сленгу.

Довкола творчості Пиркало триває якийсь постійний ажіотаж: її називають українською Бріджит Джонс, а її роман вже мало не називають молодіжним бестселером.

Павліна Стопудів - головна героїня роману - журналістка з України, яка отримує запрошення працювати в Лондоні, а також знайти там своє давнє кохання в образі музиканта Джима. Можна припустити, що саме історія нещасливого кохання стає причиною виїзду на еміграцію. Павліна доволі скептично ставиться до того, що відбувається довкола неї: щоденні посиденьки в барах, не зовсім звичне оточення друзів, серед яких ВІЛ-інфікована однокласниця Оксана, що втекла з України, аби приховати хворобу, папарацці Джеймс, який перебуває в стані пошуку "гарячих" кадрів, колеги Оллі та Еміль, Старий Хрич (так називає Павліна свого домовласника), відносини з яким перебувають у стані систематичних конфліктів.

Загалом варто зазначити, що роман написаний занадто сухою мовою, до того ж - дотримується однолінійний сюжет, який сприймається, як мінімум, як щоденникове тлумачення життя Павліни,  а як максимум - "кухонне" відкриття душевних схованок в обіймах подруги, а також склянки алкогольного напою.
Роман складається з маленьких уривчастих глав, які скоріше за все, є документальними. Не досить того, що авторка та героїня мають однакові "життєві покликання" та роботу в Лондоні?!

Поєднуючи роботу журналіста з душевними переживаннями, Павліна таки знаходить свого Джима, з яким не мала змоги бачитись 7 років. Знаходить, дізнається про його одруження і ... розчаровується в ньому.

В книзі доволі детально розписаний кожен крок головної героїні, що місцями просто втомлює. Втомлює своєю одноманітністю чи буденністю, бо Пиркало дуже часто звертається до проблем побутово-гастрономічного характеру. Зображуючи декілька подорожей Павліни, Пиркало зовсім не звертається до описів та вражень, до звичайних психологічних станів героїв, їх переживань, не доповнює книгу конфліктними ситуаціями, але усюди "затьмарює" розум героїв алкоголем, що, напевно, і свідчить про  їхні деградовані емоції, а конкретніше - їхню відсутність.

Пиркало вважає це романом про особливу любов. А чи є на сторінках роману взагалі якась любов? Невже її можна передати так сіро та непомітно для ока читача???