Рецензія на книгу "Тема для медитації"

Цією рецензією я вирішив поламати стандарти нашого сайту на міні-рецензії.
Книга Леоніда Кононовича дуже змінила мій світогляд, якщо не зламала його взагалі. Але багато чого я зустрів "свого", рідного моїй свідомості. Це усвідомлення того, що не можна здаватися, не можна пробачати ворогам, бо "яблуко від яблуні недалеко падає". Не можна наступати на ті ж граблі, на які наступила Вкраїна у 1918, 1654 рр. Хіба можна пробачати ворогу? Хіба можна вступати в союз із тими, хто здав твоїх батьків? Із тими, хто вбивав твоїх пращурів??? Так, ми живемо в цьому житті і в цю мить, коли Ви читаєте ці рядки. Це час теперішній і в ньому не перекреслити голод 33-го року, можна його тільки забути. Але, якщо ми забудемо його, чи впевнені Ви, що цього не станеться знову? Так, ми живемо за демократичного ладу, здавалось би, який він, цей демократичний лад, мало не йдеальний, але... Подивіться як "будують демократію" в Чечні, Іраку!!! Чи не нагадує це Вам голод 33-го? В порівняння майже не йде, але це все відносність, адже це залежить від того, хто сидить на коні. Тоді ж, це була істота позбавлена розуму, це був служитель сатани Морани. Люди вбивають людей за будь-які цілі та ідеї і знову потрібно задуматися над рядками однієї майже невідомої пісні:

"Ми живемо за власним часом,
Не помічаючи власних помилок,
Ми віримо чужим безлюдним масам,
Розбиваючи все як прозоре шкло!
Хтось міркує, що він має силу,
Хтось міркує, що він – це й є добро,
Але ніхто не помічає, що в очах його є мило,
Очі від якого закриваються назло..." [Кула]
Вкраїна котиться туди, де сама темрява, вона котиться туди, звідки немає виходу, за тими дверима Морана, там вже не відродиться наш народ як десятки разів відроджувався, бо не стане кому його відроджувати. Леонід Кононенко пише, що буквально ми живемо за комуністичного ладу, бо ті собаки, які напилися крови з наших тіл, з душ наших батьків тепер стали бізнесменами і чиновниками з клеймом "недоторканий", а ті, хто все життя віддав за Україну??? Де вони? Згадуються рядки з віршу Василя Стуса:
"Уже й відслонився безокрай чужиний,
І в жалощах никне зелений розмай.
Прощай Україно, моя Україно,
Чужа Україно навіки прощай!" ["Пісня на одній струні"]
Але не можна здаватися, вони тільки й чекають твоєї смерті, зламу твоїх цінностей. Вони лише чекають того, як ти розколешся. Тепер, в тій Україні, якою вона є зараз, немає мети і немає пріоритетів, вважає Кононенко. Раніше була мета – Незалежна Україна, а тепер, коли її будують колишні кагебісти і жорстокі парткоми, українській душі нема чого робити на цій землі. Боротися? З ким? Невідомо тепер, хто є хто. Копатися в історії? Навіщо? Це не збудує Вкраїни ТЕПЕР, в наш час. Копатися для того, щоб потім мстити? Це породить хвилю насильства і повернення до того ж таки фашистського КПРС тільки тепер вже в новому обличчі.
КГБ і КПРС – це були диявольські кузні. Вони зводили з розуму людей, вони знищували навіть тих, хто занадто віддано їм служив. Знищували все, що занадто виділялося із сіро-бурої маси перевертнів. Кононенко робить дослідження, ЧОМУ люди стають фашистами. Чому молоденькі та красиві дівчата перетворюються в комуністичних потвор, що можуть витрушувати душу з людей, що не подібні їм. Автор робить припущення, що всі злочини проти людини вчинені на сексуальному підґрунті. Безжальні потвори – це ті нещасні істоти, які позбавлені любові на цьому світі, які не знають, що таке кохання і що означає кохатися. Це обґрунтовано на реальних розповідях і прикладах. В романі безліч сюжетних ліній, безліч окремих розповідей, поламаних доль. Адже вони зламані й в тих, яких закатували, й в тих, хто катував. Лише купка виродків лишилася і зараз править Нашою© Чужою Україною, в якій не бандити сидять в тюрмах, а бомжі. Бандити ж будують хороми і колотять захисні мури. Коли ж зірветься терпець у пересічного українця? Герой роману розуміє, що він не потрібний цій Україні, він пробував піти з життя, але зрозумів, що цим він робить тільки краще тим, хто йому зіпсував усе життя... "...Виходить сни були пророчі – цілісіньке життя він воював із цим вічно живим небіжчиком, і спочатку це було щось, наче гра з вогнем, а далі вийшло так, що біла потвора завоювала його – й відібрала геть усе: кохання, свободу, Батьківщину, а небавом забере й життя... Що ж, ти переміг, Білий Наве! Ти прийшов до мене із чорної Отхлані, й я став з тобою на герць, бо так судилося мені на віку... Але тепер наш двобій скінчився! Коло мого життя замкнулося, я стою на березі чорної ріки, твої поплічники знову окупували нашу землю, моя кохана віддалася за мого ворога, нащадка зрадників та убивць, – так що радій... радій, потворо, твоя взяла! Тільки пам’ятай: тобі не вдалося зламати мене; я не скорився, навіть будучи переможеним, не вивісив білого прапора ганьби і поразки..."
В "Темі для медитації" дуже багато потойбічності. Кілька разів герой йшов у оту потойбічність, в царство Морани, але повертався звідти, бо йому потрібно було закінчити справу помсти і передачі роду свого: "Щоб рід наш не зійшов із круга світа і щоб народжувалися богатирі, скільки триватиме Україна!.."
Я пережив цей твір, я пережив його разом з головним героєм, бо це неймовірне творіння, аналогів якому я не зустрічав ні в сучасній, ні в літературі, яку називають класикою. Це нереальний роман про реальні події, написаний реальною людиною. Тут є все, і про стародавні повір’я українців, і про дисидентів, шестидесятників, і про таємничу потойбічну Отхлань, і про голод 33-го, який ми не маємо права забувати ні на мить!.. Єдиний висновок, до якого має прийти кожен, прочитавши цю книгу: "Кому ми служимо і чиїм наріччям ми розмовляємо?".