«Ритуал» Марини та Сергія Дяченко таки видано українською

Десять років потрібно було Україні, щоб вона почала відкривати для себе своїх геніальних письменників. В далекому 1996 році за різного роду проблемами країні було не до літератури, і у подружжя Дяченків на українських теренах вийшла тільки одна, майже непомітна для читачів, збірка оповідань, і лише зараз, коли події дворічної давнини сколихнули застояне пострадянське болото, у нас почали видавати книжки, які вже давно вийшли іншими мовами. Роман «Ритуал» взагалі постраждав свого часу з усіх сторін – по-перше, він вийшов одночасно із закінченням дилогії про брамника і загубився в тіні свого більш відомого та очікуваного брата, по-друге, підлітковій літературі тоді приділяли занадто мало уваги як видавці, так і читачі. І по-третє, хай мене звинувачують в упередженості, але йому не вистачало україномовного оформлення – ця книжка просто зобов’язана бути українською мовою, більш м’якою в порівнянні з російською, якраз для дітей та підлітків.

І ось, десять років потому, видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» дало йому друге життя, не лише наділивши фірмовою відзнакою видавництва - чудовим оформленням Владислава Єрко, а й переклавши його на українську мову, до чого доклали руку і самі письменники, авторизувавши роботу Любомира Люлика. І, може, якраз в цьому така разюча різниця у визнанні – на відміну від російськомовного варіанту, який не потрапив до жодного списку нагороджень, україномовний через місяць після виходу отримав спеціальну нагороду дитячого журі на «Книжковому форумі» у Львові. Хоча нагороджувати є за що і крім ілюстрацій, адже це справді чудова книжка. І ось чому. Чимало письменників вже не раз казали про таку річ – починаєш писати одну книжку, а закінчуєш геть іншу. Так само вийшло і з ритуалом – починаючи його, як оповідання для дівчаток (як же таки впливає народження дитини на творчість) автори під кінець вийшли не рівень хіба що не соціально-філософського роману.

Шаблонні на початку герої – білява красуня принцеса та велетенський злий дракон дуже швидко перестають бути такими. Головною героїнею виходить геть не принцеса, точніше принцеса, але не та красуня, котра описана на початку, а її сестра, наділена типовою зовнішністю та відповідними комплексами підлітка: задовгий ніс, зависокий зріст, замалі очі і далі по списку, дракон же виявляється набагато більш людяний, аніж деякі двоногі. І обидва головні герої пов’язані ритуалами суспільства, в якому вирощувались: принцеса – про рятівника-принца на білому коні, одруження та вишивання біля вікна, дракон – про принцесу, яку потрібно викрасти та урочисто з’їсти. Обом героям, яких дуже швидко захоплює «стокгольмський синдром», доводиться обирати – свої власні почуття чи норми, які встановлює суспільство, а автори підкидають їм складні ситуації одна за одною, і не встигаєш отямитись, як принцесі доведеться розбиратись не лише з своїми підлітковими проблемами, а й з цілком дорослими питаннями зради, підступу та обману, а дракону – у потойбіччі поглянути в очі своїм жорстоким предкам, які вигадали кривавий обряд ініціації, щоб запитати поради та віднайти духовний спокій. Знамените подружжя підкинуло читачам цілу купу проблем, властивих будь-якому хлопцю чи дівчині, на яких в реальному житті тиснуть батьки, вчителі, друзі та власні стереотипи, що їх доводиться, можливо, переглядати, коли життя підсовує тобі відповідне випробування.

Такі книжки інколи допомагають зробити правильний вибір, коли ти підліток, або ж просто приємно розважити вже дорослу людину, піднявши з глибин затурканої роботою пам’яті спогади про дитинство та юність, проблеми, які тоді здавались такими важливими, але не були такими, та навпаки, дрібними, але чи не найголовнішими на життєвому шляху. Окрема подяка за невизначений кінець, без шаблонного «і жили вони довго та щасливо» – кожен може сам вирішити, який же був фінал історії викрадача-дракона та негарної принцеси.