Штольня: жахи чи комедія? Погляд під двома кутами.

Складно усім з цим фільмом. Похвалиш – будуть говорити, що я був упереджений, покритикуєш – одержиш купу радісних криків "Ага, я ж казав! Нічого в Україні не можуть зробити нормально!"

Отож ми вирішили надати Вам одразу два погляди на один і той самий фільм. Єдине, що хотілося б зауважити, багато суперечок виникло довколо фільму, в тому числі і на нашому форумі, що засвідчує непересічність стрічки. Дивитися? Варто! Оцінювати? Вам!

Отож, до Вашої уваги погляд #1

Для початку варто було б розповісти про історію фільму. Любомир Кобильчук сам створив сценарій, виступив режисером і фактично цілком витяг на собі цей проект. За плечима у нього – кілька курсів режисерської школи в Німеччині, кілька кліпів і велике бажання щось зробити голосне і гарне. Більш того – практично вся знімальна група складається з дебютантів у великому кіно (отут саме час зацікавитися питанням – а куди ж пропадають солідні кошти, що їх витрачає держава на навчання режисерів, оплату їх дипломних робіт тощо?). До того ж, робилося усі на спонсорські кошти, що в нашій країні – рідкісний випадок. Інвестори вкладають гроші на такі справи досить неохоче – не газ, не нафта і навіть не метал, та й закінчилися вони на півдорозі.

Все це не могло не позначитися на кінцевому продукті – приблизно із середини фільм починає усе більше провалюватися, а кінець узагалі виходить зім'ятим і жахливо "ніяким", начебто у шафці ще залишилася половина стрічки, але не вистачило грошей на її обробку. Саме про такі речі сказав на Євроконі шановний пан Сапковський – "буває, коли в письменника немає грошей, він бере перших двадцять сторінок роману і продає його як розповідь , а потім береш, і почуваєш, що тобі надіслали перший розділ , а другий – забули". В результаті фільм дуже нагадує диктант у зошиті учня середньої школи – у багатьох, у тому числі й у мене, колись була така проблема: коли починаєш рядок, здається наперед, що ще купа місця, тому пишеш розмашисто, великими літерами . До кінця виявляється, що місця вкрай мало, тому літери стають дедалі дрібніші, налазять одна на одну і насамкінець взагалі доводитися загинатися уздовж листка. Так і тут – почавши дуже сильно, із красивої, стильної, мальованої заставки рівня голлівудських фільмів до кінця усі звелося до рівня дипломної роботи студента режисерського факультету. Буду сподіватися, що в майбутньому він виправиться – початок показав, що надія має підстави.

Про акторів нічого не можу сказати – у принципі студентів, як переляканих, так і радісних грали непогано. А Ольга Сторожук, що зіграла Катю, узагалі прикувала мій погляд до кінця фільму і довела, що в нас є кому грати симпатичних панянок.

Ще один нюанс – свідомо занижений віковий поріг, у зв'язку з чим у фільмі потрібний ефект підтримується винятково психологічними прийомами . Крові, як такої , у фільмі майже що і немає. Тому той самий психологічний вплив для мене, що спокійно переглядає різноманітні "Пилки" і "Техаські різанини" виявилося занадто слабким, тоді як моя дружина була в захваті – він саме виявився впору її психологічній межі, до якої "страх" приносить приємний лоскіт, а після – одні неприємні позиви забратися від фільму подалі. Відповідно вже зараз Інтернет повний обуреними відгуками "об'ївшихся" у свій час різноманітними "Повсталими з пекла" і "Хостелами". Даремно. Не вмієте переключатися на потрібні вікові рівні відчуттів – не ходіть на фільми з таким віковим цензом.

Ще один плюс – нарешті українським фільмам почали намагатися робити хоч скільки-небудь відчутну рекламну кампанію. Теж дає надію на краще майбутнє.

У підсумку виходить , що у фільму є як плюси, так і мінуси. Причому вони приблизно врівноважують один одного, тому моя особиста оцінка 3+ (плюс за красуньку Олю Сторожук). Дало надію – перші камені закладені. Якщо фільм окупиться і доведе, що в нас у країні недаремно існували дві з чотирьох головних союзних кіностудії, за ним обов'язково потягнуться інші і, буду сподіватися, врахують досвід попередника і його помилки.

Ярослав Вішталюк

погляд #2

Якби заздалегідь не було повідомлено про зйомки «першого українського трилера», можна було б сміливо говорити про прем’єру «першої української комедії».

Причому комедії у кращих традиціях голівудських пародій на відомі стрічки. Навіть народилась думка про наявність у творців «Штольні» прихованої іронії та сарказму.

Скорше САМОіронії, щоправда. Визнанням, наприклад, повної відсутності будь-яких натяків на акторську майстерність обраної на роль головних героїв молоді.

Стороння особа, абсолютно незнайома з реаліями українського кінематографу, опинившись навмисно чи випадково на показі, обов’язково вирішила б, що головні ролі режисери віддали надзвичайно обдарованій, талановитій молоді: «Це ж треба зіграти роль абсолютно бездарних акторів, котрі знімаються у трилері».
І все б нічого, от лиш думка така в українського глядача з’явитись не може. Він-бо знає, що це не прекрасне втілення дилетантства на екрані, а всього-на-всього об’єктивний показник рівня сучасного кіномистецтва «made in Ukraine».
Єдиним, що вдавалось акторам більш-менш реалістично зобразити, були істеричні припадки наляканих підлітків. Можливо, саме тому левову частину часу вони бились у істериці, наплювавши на інстинкти виживання та самозбереження.

Є фільми, після перегляду яких хочеться сказати: «Простенько, але зі смаком». Тобто попри доволі пафосний сюжет загальне враження – позитивне: за рахунок підпорядкування сюжету та жертвування «наворотами» у сценарії одній, головній ідеї. Моралі, якщо бажаєте.

В «Штольні», натомість, жертвують і напруженим сюжетом, і будь-якою головною думкою:

Існує проста формула сюжетного наповнення кінофільму. Вона ідентична літературній: зав'язка (опис героїв, роз'яснення умов, у яких вони опиняються) -> розвиток дії (потрапляння до підземелля, перші "випадкові"вбивста) -> кульмінація (живими залишається двоє головних героїв, які ось-ось виберуться) -> розв'язка (фінальний монолог жреця бога Перуна, його смерть).
Дуже просто. Але чомусь зав'язка триває надто довго, а той самий розвиток дії, який повинен був зайняти, по суті, найбільше часу, пролітає так швидко, що глядач не встигає ні замислитись над питанням "хто ж вбивця?", ні злякатись.

Головна думка? А вона просто відсутня. Ну залізли діти до штольні, ну перебили там усіх, крім двох головних героїв, ну знайшли вони статую Перуна... і?
Перемагає кохання? Та ні.
Жага до життя? Теж не воно.
Віра? Точно не те.
А шукати мораль глибше бажання не виникало. Як результат, «простенько і без смаку», вочевидь.

Окремі сцени в «Штольні» нагадували одразу так багато аналогічних в іноземних кінофільмах, що відразу згадати, звідки саме той чи інший елемент було навіть важкувато.
Контрольним сюжетним «пострілом» стала поява вбиці. Більш пафосного видовища годі було й чекати: головна героїня оминає усі пастки, і ось у порожній кімнаті вона запалює вогник... ой, а навпроти вбивця-маніяк у чернечій рясі!
На диво «нетиповий» підхід.

Штучна українська мова, яку чомусь невміло наситили суржиковим сленгом; штучна акторська гра, з-за якої ніколи не повіриш у реальність зображуваних подій; штучний пафос у прив’язуванні сюжету до історичних фактів; безліч інших дрібних прорахунків...

«Штольня» – це дійсно пародія. Але не на американські аналоги, а на нашу дійсність. Усвідомлення цього, здоровий сарказм і краплинка самоіронії забезпечать одержання задоволення якщо не від перегляду трилера, то принаймні від комедії.

Інна Білоножко