Театральна рибалка в компанії Шеви
Пробитись в українську літературу з прізвищем "Шевченко" після великого Кобзаря навряд комусь вдасться. Трохи уяви та акторської майстерності, і театральна постать Наталя Шевченко перетворюється в Лію Шеву. "Протоколи рибного дня" – дебют Лії в художній літературі. Хронологічні рамки "Протоколу" свідчать про те, що найбільш рибним періодом життя Наталі були 1999-2002 рр., судячи з виходу дебютника, страва проходила термообробку протягом трьох років. І не дарма! "Протоколи рибного дня" – це книга внутрішніх змін, а не легке чтиво для розслаблення мізків, "Протоколи" – хіба що перевантажать тендітні звивини читача.
Індивідуалізмом авторки рясніє кожна сторінка "персональної справи" Лії Шеви. Одразу помітно, що Наталя не задумувалась над тим, що писанина "для себе" знайде своє місце на книжкових полицях, натомість вона нашпиговує під обкладинку аморфних героїв. "Протоколи рибного дня" – це робота авторки-ексгібіціоністки, яка "зняла" з себе все рибне лушпиння і вивернулась читачеві нутрощами цнотливої душі. Під похмурою відлякуючою обкладинкою без перебору напхані щоденникові записи, нотатки, мемуари, процесії створення п’єси, невідправлені листи, бесіди з Іздриком, шинковані сни, а також "А-синдром" для братів Прохасьок. Все це вміло спресовано, заправлено та ретельно зліплено у вигляді органічного тексту з неорганічним змістом, тобто з відсутньою ознакою не тільки сюжету, а й будь-яких натяків на хронологічність змістовну, а не часову.
"Протоколи" – це метафізична подорож себе в самому собі (певно, Наталі Шевченко в Лії Шеві або навпаки), тому читачеві, який перегорне останню сторінку книги закортить отримати медаль "За відвагу", "відважно" переборовши метафізичний танок Лії Шеви. Чомусь авторка забажала пережити зі своїм читачем власну життєву кризу, але навпаки передозувала його надто інтимними (не сексуальними) та складними для сприйняття подробицями. Заховавши в книзі власні театральні амбіції, для Наталії читач стає актором з п'єсою від Лії Шеви в руках. Книга – не більше ніж постмодернова іграшка авторки, яка призначена для літературних екстремалів, які зможуть гармонійно "відтворити" кожну з партії Лії Шеви, чи загубитись з хащах її внутрішнього "я".
"Персональна справа" Шеви нагадує хворобливе его, яке здобуло своє відтворення в ігровому тексті. А література, як відомо, не театр. Чи не заплуталась авторка в стихіях мистецтва?! Або намагалась схитрити?
