Три погляди на «Жарт другий. Квіт папороті»

Можливо, банально порівнювати літературні або музичні витвори з супчиками, коктейлями або іншими їстівними сумішами. Та я дозволю собі побути трохи банальною. Відриваючи мене від дочитування (радше «дозаковтування») свіжака від Кальварії, мене попросили приготувати салат. З гордовитою назвою «Столичний». Поєднання інгредієнтів мене здивувало. Картопля, яйце, огірки, кукурудза, курка і… крабові палички. Такий собі mіх.

Нарізаю салат – а в голові вештаються шматочки-картинки з Жарту другого. Чого/кого там тільки немає: пратчетівський Смерть, кінгівський Туман, український Колорит, гамільтонівська Аніта Блейк, Кіт Елвіс, свій власний, бабця Галя, за сумісництвом відьма, і на доданок Локі та Одін, що виявився, ні мало ні багато – дідусем головної героїні Тетяни. За смаком додати кілька літрів кави, трохи менше крові, і отримаємо ще той салатик.

Та, як на диво, страва вийшла цілком їстівна. Це я і про свій «Столичний», в якому і риба, і м’ясо, і про «Квіт папороті», який на перший і другий погляд, ні риба, ні м’ясо.

Погляд перший на жарт другий. Видавництво «Кальварія». Серія Анлімітед. Виключно для молодих (16-26) і креативних (ну раз друкуються...). Біла палітурка, з обгортки позирає, щось дивне з цигаркою в зубах. Зі зворотного боку зустрічає пронизливий погляд з під лоба. Стає трохи моторошно, від нього у комплекті з першим рядком анонсу: «Сьогодні у провулку я зустріла Смерть.» Очікуєш, особливо після прочитання «Жарту першого», чогось напівфілосовсько-життєвого, з елементами фєнтезі, іронії, закрученим сюжетом і неочікуваною розв’язкою. Та не так сталося як гадалося. Для мене книжка стала тільки засобом для викликання різноманітних асоціацій. Так, перша ж сторінка, а точніше вже 5, викликала праведні асоціації з все ще актуальним Террі Пратчетом, в творах якого фігурує Смерть. Так само Він, а не вона. Ну, окей, з ким не бува, авторка під кінець роману визначилася, що смерть – то взагалі не вона, не він , а... воно.

Погляд другий. Вже не смішно. Все чекаю на філософію. Чи на Сюжет. Поки що немає. Події розгортаються класично і лінійно. Молода журналістка, кіт, кава, карти Таро, не важко здогадатися, що вони передвіщають... зав’язку всього сюжету. Далі є Проблема. Її треба вирішити. Отож порадитись з кимсь мудрим-розумним, не отримати бажаної поради, зібратися та піти геть, в останній момент отримавши неочікувану допомогу, перемогти нечисту силу. Усіх врятувати. Знайти собі двійника та квіт папороті. Усім спасибі, всі вільні. Кінець саги. Я ж кажу абсолютно лінійний сюжет. За виключенням - одного разу героїню потягло минуле згадувати.

Усе в дусі того ж Беляніна (ще одна нездорова асоціація). Трохи абсурдне поєднання елементів, міфологій та світів. Ну як докупи можна звести мисливицю на нечисть, балакучого кота, українську міфологію і скандинавських богів? Місцями не дуже деталізоване заглиблення в тему, проте захоплююче – чого не віднімеш. Я коли прочитала, що героїня онука Одіна, сама ледь зі стільця не злетіла.

От цікаво. Як цю книгу авторка позиціонує? Дитяча книжка для дорослих, чи доросла для дітей?

Так от, на третій погляд. Мене не зачепив (прямо)лінійний сюжет. Мене зачепили оті самі маленькі шматочки-картинки, одне два речення, що роблять цей різнобарвний світ, населений чудернацькими істотами, живим. Стосунки між Тетяною та котом Елвісом, що прописані дійсно «правдиво», котом та домовиком, Тетяною та бабцею, котом та мавкою. Присмак «українськості», яким, попри все, просякнутий той же Локі. Легкий, а місцями іронічний гумор.

Книга читається на подиху і варта, як тих 15 гр., що коштує, так і двох годин на неї витрачених.

До речі, щодо Жарту першого – нічого спільного, окрім виразу «Чим далі в ліс, тим ближче виліз», ну і звичайно ж авторки (що на обкладинках така різна, але чимось схожа на зображуваних героїнь) ці два твори не мають. Чекаємо на третій?