В шкірі Слапчука. Рецензія на книгу "Сліпий дощ" В.Слапчука

    Розкушуючи цукерку з яскравою обгорткою – потрапляєш на гидоту, яка, певно, давно вже зіпсована часом. Знімаючи з людини шкіру, яку вона носить, – відчуваєш, що вона не менш за ту цукерку давно зіпсовану часом. І грошима, і авторитетом, а також думками "а про нас подумають сусіди? Адже ми такі авторитетні люди!" – банальною егоїстичністю.



    Сліпий дощ, що є єдиним супутником героїв, чи то пак – передвісником подій. Дощ, який за логікою тексту має бути ледь помітним, постає справжньою буйною стихією. "Сліпий дощ" – роман Василя Слапчука про людей в різних масках зі своїми ролями. Людина-вовкулака, жінка-відьма, 16-річна дівчина Ніна-Катерина з дитиною зачатою вовком на руках, яка вирішила пройтись шляхом шевченкової Катерини. Вони всі люди, які грають свої ролі, негативні чи позитивні, грають якісно чи десь халтурять... В когось виходить краще, а когось – взагалі не виходить. Але обов'язково вийде, але вже так, як виведе це Слапчук.

     Слапчук, педагог за освітою, в основу психологічного роману кладе шаблони дитячою містики. Ну, хто з нас повірить в те, що існують мисливці на відьом, ангели, яких приносить дощ та безліч фольклорних замашок, які Слапчук називає "містикою"? Усвідомлення реалістичності життя зламує "містичний" штамп та дозволяє назвати роман хіба що магічною психологічною прозою.

     Органічність роману розриває кінець історії життя кожного героїв. "Сліпий дощ" – роман, що складається з трьох окремих оповідей, що супроводжуються несподіваним перетином шляхів окремих героїв. По ідеї, роман розповідає про долю трьох людей, чи... все-таки долю однієї відьми в призмі соціальних змін.

     Герої настільки бездіяльні в своєму житті, що немає сенсу засуджувати їх вчинки. Навіть дівчинка Ніна не викликає симпатій. Вони всі викликають жалість. Жалість через їхню нікчемність. Може, це лише авторська витівка показати нам шкіру, яку носять герої. Але чому б її вчасно не скинути? Ні, не вовчу шкуру, що носить Тихон-вовкулака, а потім її здирають ножем. Ту шкіру, в яку Слапчук засадив своїх героїв.

     Читач не наважить примірити на себе шкуру будь-кого з головних героїв, навіть не набереться сміливості поставити себе на його місце. А хіба герої знайшли відповідь на питання, яку шукали протягом всієї книги, – "Чи ж визнає нашу долю "шкіра, яку носимо?" ? Здається, Слапчук не відповів...