Як я робила ЦЕ

теґи: Київська Русь, літературно-критичний журнал, рецензія

Кажуть, з поганого вина виходить добрий оцет. Кажуть це письменники про літературних критиків, я чула це не раз на власні вуха, кілька разів насильно була втягнута в бесіду на цю тему, і навіть двічі сама заледве втрималася, щоби не сказати також. Втрималася тому, що згадала – як я писала рецензії.

У віці 19 чи 20 років доля занесла мене працювати до літературно-критичного журналу. За смішні гроші, однак я думала, що робитиму діло, суміжне до того, котре мені подобається, і буде мені щастя. Насправді, щастя привалило неочікувано, коли з роботи над літературно-критичним журналом я перейшла до роботи над виданням дитячим у тій же конторі, але мова не про те. Серед різної праці над літературно-критичним журналом я отримувала насолоду, зрозуміло, лише від писання. А що писати в журнал оповідання і вірші виходило рідко (частіше доводилося редагувати, переписувати або, бл, набирати у ворд із заляпаних слізьми і горілкою рукописних аркушів – це в 2006 році!!! – оповідання і вірші чужі), то писала я рецензії, або так звані критичні есеї. Згдом, одержавши дуже позитивний і щирий відгук рецензента пана Родика, з добіркою цих рецензій та есеїв я блискуче захистила практичну дипломну роботу з журналістики. Тобто, м'яко кажучи, вони мені стали у нагоді. Але звісно ж, досвід є набагато ціннішим за можливість не працювати над дипломною роботою, і зрештою за пластикову синю карточку, котру тільки через розмір я не плутаю з техпаспортом чи карткою соціального страхування. Тому я розповім про досвід.

Рецензії вдавалися мені чудово, в першу чергу завдяки тому, що перший час я мала змогу писати їх лише на ті книжки, котрі мені були довподоби і надихали мене. Як уже було сказано, я отримувала задоволення від процесу, по-друге, я отримувала задоволення, коли мої рецензії видавці десь передруковували або включали в свої розсилки, по-третє, я отримувала задоволення, коли деякі автори мені дякували за уважність (не за увагу – це різні речі) абощо. Деякі рецензії (наприклад, на «Костянтина Богобоязного» Мраовича чи на «Сонячну Алею» Бруссіга ) мені подобаються дотепер. Деякі рецензії я писала, не дочитавши книгу або... ммм... не розглянувши її достатньо уважно. Тепер ночами мене мучить за це почуття вини. Більшість моїх рецензій були позитивні, хоча я й зазначала в них всі недоліки, котрі бачила в тексті. Негативні були, здається лише дві – одна на книжку Катерини Хінкулової, названу чомусь романом; інша – на книжку Ірени Старостіної, яка мене обурила, даруйте, самим фактом свого існування. Також, чи треба зазначати, що всі рецензії були образні, часто сюжетні або принаймні дуже динамічні, іронічні, легко читалися та написані якісною цікавою мовою.

Однак ці рецензії були дуже погані. Я знала це, коли захищала диплом, і знала ще, мабуть, до того, як взагалі почала писати їх; знала коли хтось їх хвалив і знала, коли інші видання пропонували мені теж їм дописувати; знала завжди – і це було так просто, що мені не одразу вийшло зрозуміти те, що я знаю.

Всі ці рецензії не були про книжки. Вони були про мене. Це були мої рефлексії, мої дуже суб'єктивні оціночні судження, мої асоціації; розкриття ремінісценцій, котрі побачила я, однак про котрі часто не мав гадки сам автор; проблеми, питання, факти, образи та сюжети, котрі були важливими для мене, однак могли бути притягнуті до рецензованого тексту за саме шонінаєсть п'яте колесо; подібності, зрозумілі лише мені; радості, радісні лише для мене; знаки, в яких я бачила знаки, хоча насправді автор міг не вкласти туди нічого знакового. Іншими словами – приводом до цих рецензій однаково могли послужити як художні тексти, так і самиця носорога, кленова табуретка, картопляне пюре, добра погода чи склопереробний комбінат.

Як ви здогадалися, я більше не пишу рецензій. А якщо пишу щось до них подібне – то завше додаю дісклеймер: «Тільки я побачила цього автора чи цей текст такими. Крім того, ця стаття – це САМОвираження, тож всі його чесноти або вади мало пов'язані з рецензованим твором. Вам прочитання рецензії не принесе ніякої практичної користі, крім, можливо, задоволення». Звісно, я не втикаю отак цей кострубатий пасаж посеред рецензії, однак намагаюся висловити приблизно це саме обов'язково.

Більшість чужих рецензій, котрі мені доводиться читати, теж такі. Вони не про книжки – вони про тих, хто їх рецензує. Вони відображають комплекси і погляди на життя, освіченість, виховання, належність до певної традиції, смаки і вподобання рецензента, а також його володіння мовою та рівень художньої обдарованості. Навіть напхані цитатами, ці рецензії залишаються способом САМОвиразитися – цитати ж з рецензованого твору найчастіше ретельно підібрані саме щоби проілюструвати думку рецензента – але не дай хтось не для того, щоби представити сам твір.

Звісно, всі на світі рецензії та критичні статті є суб'єктивними. Інакше не буде, інакше не вийде. Однак є суттєва різниця між тим, щоби суб'єктивно розповісти про книгу чи суб'єктивно розповісти про себе з нагоди книги. Де межа цієї різниці? Я не знаю, якби знала, то мабуть і далі писала б рецензії. Однак я тепер ніколи не серджуся на критиків і не маю жодних емоцій щодо аналізу мого літературного доробку, окрім випадків, коли критики паляться, що вони не читали чи перекривлюють текст. Зрештою, можна весело і гарно впитися поганим вином. А можна добрим оцтом дощенту попсувати вино хороше. Головне – пам'ятати, що справа не в вині чи оцті, а здебільшого лише в тому, кому до рук вони потрапили.