«Забавки з плоті та крові»: речі, котрі ми все ж одного разу наважуємось розповісти

Мені страшенно подобається вміння дітей ховатись від своїх особистих, особливих страхів під ліжко з улюбленими іграшками. Трапляється так, що ті іграшки часто там забуваються, при чому разом із спогадами котрі в один прекрасний момент при настанні підліткової меланхолії, готовий вилитий першому зустрічному, котрий тобі припав до вподоби. Хай навіть це хлопець, з перефарбованим у бурячковий колір волоссям, котрий видає себе за дівчину. Тим паче, що обом не щастить ні з власним іменем, ні з погодою надворі.

Книжка Лариси Денисенко «Забавки з плоті та крові» насправді зіткана з речей, котрі ми все ж одного разу наважуємось розповісти. Або хочемо про них послухати, примостившись поміж трьох героїв: сліпої Міри, Еріка-Еріки (названого на честь Гемінґвея матусею, котра мала на ньому пунктик) та Рудого, брата Міри, котрий не виказує своє ім’я, боячись його відкривати через можливість використання супроти нього ритуалів вуду.

Найлегше уявити себе трішки осторонь, але так, щоб усе було видно і усе було чути; приміром на дивані чи у парку. Саме там де більшості вдаються найвідвертіші монологи та найглибші роздуми, відкриття свого «колись» вдруге, та зародження чогось уперше в житті.

Властиво, любов до новели вривається досить різко, обірвавши її наче кінострічку, якраз у той момент, коли здається, що найцікавіший момент вже не настане.

Не обов’язково шукати раціональні пояснення тому, що можна сприйняти на віру. Наприклад чому Ерік – хлопець, котрий ідентифікує себе весь час як особа чоловічої статі, переодягається у доволі розпусний жіночий костюм. Як це, нехай навіть і сліпа Міра, із гострим слухом, і гострим розумом не здогадується про правду, і чому навіть її прискіпливий, шершавий, але приємний, як молода чоловіча борода, брат Рудий теж нічого не підозрює. Просто підлітки – це ті, котрі ще дещо сприймають на віру, керуючись, приміром, принципом «Ми ж подруги».

Річ у тому, що попри жорсткі принципи, раціоналізм і цинізм, дорослі люди з притаманними їм звичками можуть жити, як це роблять герої новели, дещо абсурдним життям: «Якщо ж один раз у місяць ти виходиш із дому, вдихаєш залишки кисню і починаєш щось наспівувати …», чи розставляти банки із березовим соком, чи панічно боятись грубих тіток на велосипедах, то «… в тебе все добре».

Добре, коли все ще смієшся з незамислуватих жартів, не довіряєш іграшковим тиграм, особливо на ім’я Яничар і витягуєш як коралі на Андріївському узвозі спогади із забутими під ліжком іграшками.