"Затіння" Григорія Штоня

"Затіння" - таку назву має роман Григорія Штоня, написаний дванадцять років тому і виданий лише у дев'яносто сьомому році. Нині відчувається, що автор вже тоді зумів багато уявлень і понять переосмислити, а також те, що ідея "Затіння" визрівала у автора щоденно. Проте твір залишається актуальним і сьогодні.


Вже у вступному слові Г. Штонь задається думкою: "Чи залишилась у стольному граді бодай дещиця України? І якщо залишилася, то де її шукати?" І тут же автор відповідає: "Скрізь". Саме пошук духовної батьківщини ведуть герої роману "Затіння".

Дія твору починається у підземці, яка вже сама по собі є стиснутою, "замкненою" системою: тут можна бачити психологію осособистості кожної людини, дивлячись на долоню. Григорій Штонь говорить про те, що в підземці "розминутися з чужими вадами так само важко, як несила вберегти їх непоміченими…".

В романі - біль покоління, яке загубилося серед інших сегментів кризи всього суспільства. Саме ЗВІДТИ росте коріння втоми від світу, а отже, егоїзму і духовного занепаду. Яма, яка породила нереалізованих невдах, розростається під нами і зараз. Герої зі страху з підрізаними крилами знаходять розраду у вині або каві з гірким присмаком дня, що минає. Тільки дехто з них інколи задається питанням: "де той народ, пагонами якого ми є?" А де саме, власне, ми? Подекуди стає соромно від хуторянських комплексів.

Мова цього роману має свої особливі вигини і виміри, іноді наповнена логічністю і певною вивершеністю. Окремі сполучення слів надзвичайно живі і свіжі: "ударив його лише вітер".

Герої роману - люди самотні, дикуваті й дивакуваті, як от, приміром, Іван Іванович, який є "утриманцем своєї натури і того, що од неї переходило в інших - повної свободи од часової ніші, в якій кожен народжується і вмирає", Дмитро, котрий має безліч вільного часу (невміння його витрачати - теж наслідок самотності і замкнутості), Дарка, Наталка та Люба - жінки досить таки різні, а в дечому навіть протилежні. Наталка, на думку хлопчакуватого філософа Івана Івановича, прагне "спокутувати ідіотизм часу, в якому виросла", проте вона, за висловлюванням того ж таки Івана Івановича, "не така вже й порожня". Люба вміє западати чоловікам в душу:"Од неї війнуло чимось давнім-давнім. Схожим на заблукані у столичні завулки пахощі підсушеного вітрами чебрецевого узгірку. Теплого, як саме літо. Запахи часом кажуть більше, ніж слова."

Позаду у Дмитра "сорок три згайнованих роки. А попереду? Самотність…". Проте його не задовольняє роль службовця з результатом "похорон на кошти профспілки". Жінка, яка спостерігає за Дмитром у вагоні метро, зовсім не жіночна. Швидше, навпаки - злорадна та егоїстична.

У роздумах героїв твору - прихована фатальність, переобтяженість і передбачена безрезультатність будь-якої справи. Вони - безпорадні істоти, злі на себе та оточуючих. Є моменти, коли вони роблять висновок - життя беззмістовне і абсурдне: "скоро всі повсідаєтеся у власні машини, а куди поїдете?".

Як жити і що робити не знає навіть фокстер'єр Султанчик, що прагне волі, пригадуючи прогулянку із сусідом своєї господарки, який дозволив йому погризтися із тічкою дворняг, відмиваючи потім його рани, рани свободи і вдоволеності. Марнотність буття, миттєвість миті і тимчасовість здобутків автор бачить так: "набуте чи похапливо засвоєне відгонить звалищем, що куріє на місці душі і не смердить лише для тих, хто зосереджений на собі і на своїх здобутках".

Людей не цікавлять інші люди. Для них всі інші - мертві. Так з'являються самотні люди, які бачать себе у дзеркалах лише невдахами. Людина вірить і зневірюється. І так - щоденно: "Недаремно ж молодші стають неформалами". Реквієм забуття продовжується вирваним із останнього "шерехом дощу в листі молодих тополь".

Кохання, зрада, тривога і печаль - все це для Григорія Штоня є безмежною рікою, в якій береги кожен визначає сам. От лише швидкість води дорівнює часові. Автор наголошує на справжньому і неповторному. "Двічі в одне і теж почуття не ступають", - пише він.

Людина - істота дивна і суперечлива. Певний час вона працює, збирає каміння, щоб потім його розкидати, зрікається своєї свободи задля рабства оманливих успіхів, кар'єри, збагачення та навіть отримання знань, які колись перетворяться у "п'яну мішанину з того, що колись було знаннями". Нещасливим себе почуває навіть Тодось Каламар, перебуваючи у полоні своєї свободи. Свобода - це межа і обмеження. Пошук свободи - завжди на зламі, в затінках лихоліття: "Форма диктує зміст і колись та його нищить". Часи кризи суспільної свідомості знаменні розквітом богеми, яка є небесами у пеклі морально відсталих "дас манів". Люди, які навчилися любити життя щомиті і знають ціну шматку хліба, не мають потенціалу для перетворення у представників "богеми": "без грошей у кишені, зате з абсолютним переконанням у своїй геніальності".

Криза свідомості - криза мас, час сірих, безформенних формацій, час девальвацій цінностей і духу. Людина воліє "бути серед тих, з парасольками", але чи задумується вона над тим, що їй, як і багатьом іншим, доведеться переступати "через твій недопалок, як через блювотину".

Приходить час, і перед кожним із нас постає вибір: йти далі чи залишитись на узбіччі, йти назад, забрати з чужих рук свою обпльовану в кав'ярнях свободу і жити з нею. І вона - замінник совісті і страху перед завтрашнім днем, а не справжня, колишня свобода. Її не може бути у щоденній боротьбі за виживання, проте трохи сумно, коли "самоусуваєшся від штовханини, якою нехтуєш".

Оптимісти говорять про те, що завтра все буде краще, а дурні розхвалюють вчорашній день і жалкують про те, що він не повернеться. Житейські невдачі розчарованих, а колись талановитих і амбіційних романтиків інколи тонуть у вині, а подекуди - у писанні романів, в котрих герої і переосмислюють свій прожитий шлях по-новому. Суспільство, деградовано-обивательське має інстинкт пожирання відступників від колективної руйнації. В чому ж причина? Справа в тому, що спочатку зв'язок з народом підривався різними указами та постановами, а потім і зовсім розривався, його багатою духовністю. "Батьківщина зруйнована в кожному і давно", - прикро констатує автор. Мушу погодитися з Григорієм Штонем. На жаль...