«Зона покриття»: Стівен Кінг зразка 2005 року

Що й казати – Стівен Кінг, безумовно, знакова фігура – культовий письменник, ледве не кожна книжка якого ставала подією. Його ім’я стало синонімом жахливого і напруженого сюжету. За його творами знято фільми, що вже встигли стати класикою кінематографу. Для багатьох він вже й сам став класиком свого жанру – королем жахів.


«Зона покриття» (в оригіналі – Cell) – найсвіжіший роман маестро. Усе починається в сучасному, і тому такому рідному, світі – дорослі теревенять про загрозу терористичних атак, діти не тямляться від ай-подів та мелодій для мобільних, з приймачів лунає Брітні Спірс. І вся ця звична атмосфера стає джерелом апокаліптичних змін – на всіх, хто приклав вухо до слухавки мобільного, діє Імпульс, що витирає свідомість людини, мов програмне забезпечення з жорсткого диску, оголюючи її первісні лють та жорстокість. І настає час консерваторів, ретроградів і диваків, що відкидали прогрес – лише вони лишаються при розумі. Але чи вдасться їм вижити в новому світі божевільних мобілоїдів, пусті очі яких ховають ще не одну таємницю?..

Побудова і розвиток сюжету, головні герої, їхні характери страшенно нагадують комікс. Тай не дарма: головний герой, Клай Ріддел, – художник, який усе життя малює романи в картинках. Його очима ми бачимо зруйнований, залитий кров’ю світ, яким ідуть промальовані впевненим пером персонажі: добрий і сентиментальний Том, 15-річна мужня Аліса, юний геній Джордан, сильна і безстрашна Деніз, самозречений герой Рей і ще багато яскравих образів, що блукають понівеченими дорогами від містечка до містечка.

У «Зоні покриття» немає півтонів, є тільки чорне й біле. Якщо ти хочеш лишитись осторонь боротьби, не йти лінією контрасту, то стаєш на темний бік, і темрява поглинає тебе. Зло – це зграя, безлика і незрозуміла, це сморід, розруха і звірства, це постійний страх і неможливість сховатись. Це спотворене обличчя колишнього вченого – речника зграї Лахмітника. А ще це – зневіра, яка підкошує тих, кого не дістав Імпульс. Боротьба має смисл, навіть коли не знаєш, чи на користь твої вчинки. «Ми бодай щось зробили!» кричала маленька Аліса на звинувачення у помилці.

Картини, які малює уява під час читання цієї книжки, нагадують фільми з опери «Повстання мертвяків», «Зомбі на ймення Боб», «Ніч живих мерців» і так далі. Навряд чи вам удасться позбутись цих асоціацій – надто вже скажені мобілоїди схожі на класичних зомбі зі старих жахливчиків. Взагалі у книзі дуже багато крові, м’яса, болю і жорстокості. Описи на кшталт «він усвідомив, що навколо щось постійно падає: руки, ноги, уламок бампера, голова жінки з присмаленим волоссям» через півгодини читання уже перестають бути чимсь шокуючим і перетворюються на звичне тло подій. Ба навіть більше – до того, як почнеться власне сюжет, вам доведеться подолати півсотні сторінок, вщерть заповнених вбивствами, аваріями, криками, вибухами, люттю і звірствами.

Не шукайте в цьому романі глибокого філософського сенсу чи наукової вірогідності. Все доволі умовно, навіть географію письменник перекроїв на свій лад, у чому і зізнається в примітках. Та якщо ви відкинете свій скепсис і просто повірите словам оповіді, то гострі відчуття, переживання та емоції вам гарантовано, і кожен дзвінок мобільного викликатиме напад страху. Не дарма роман, щойно вийшовши, потрапив до переліку світових бестселерів.