А що тоді казати про поезію Емми Андієвської, Ньюйоркської групи, представників Київської школи, як от Вишенський, приміром? Про неоавангардизм, де поряд з верлібром існує вільна несегментована форма із навмисним розщепленням смислових зв'язків? Це для вас також нежиттєспроможні форми?

Щодо читацького сприйняття, то з десяток моїх друзів, що не мають жодного професійного стосунку до літератури, сприйняли книжку Дзвінки "на ура", і навпаки були захоплені незвичністю форми.

Але Роксолана, зосереджуючись на тих формальних деталях, які заважають їй сприймати зміст, по-своєму має рацію!

Самодостатності форми твору - мало, крім того, читач (типу мене:) зовсім її не вимагає (мене влаштовує несамодостатній традиційний роман, приміром). Форма, як на мене, має бути стійкою й життєспроможною. Я маю на увазі тільки таке: твір не повинен "розсипатися" на складові в процесі сприймання. Я, в принципі, протестую проти того, про що писав вище: "відновлення рядків", відшуковування ритму. Це означає, що вибрано форму, яка в первісному, авторському варіанті не сприймається, не дає орієнтирів, утруднює комунікацію автора з читачем.
В принципі, можна (і навіть краще) порівнювати (за формальними ознаками, звісно) Дзвінку Матіяш не з Тарасом Прохаськом, а з "Ендшпілем Адольфо" Тані Малярчук. Мені важко сходу в цьому коментарі розписати, чому "Ендшпіль..." мені сприймався легше за "Роман...", але підозрюю, що Таня Малярчук не пішла шляхом "механічних зчеплень" прози з поезією.

Після такої, хоч і коротенької рецензії, книжку прочитати хочеться :)
А це, напевно, одне із завдань рецензетна - зацікавити читача.