8 липня 2019
Ольга Узундай афіша події
XXIII книжковий фестиваль «Зелена хвиля» і VII міжнародний Корнійчуковський фестиваль дитячої літератури
12 червня 2019
В'ячеслав Гук новина
В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
10 червня 2019
В'ячеслав Гук новина
В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
3 червня 2019
Державники афіша події
Всеукраїнський дводенний освітньо-практичний семінар "Я - державник"
13 квiтня 2019
В'ячеслав Гук стаття
В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
29 березня 2019
В'ячеслав Гук стаття
В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
27 березня 2019
В'ячеслав Гук новина
В’ячеслав Гук, із циклу «Церковний дворик», 2018
12 сiчня 2019
В'ячеслав Гук стаття
В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
8 сiчня 2019
В'ячеслав Гук стаття
В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
6 сiчня 2019
В'ячеслав Гук стаття
В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
о, захисник знайшовся.. :) давай тоді так: у ті театри, про котрі пише сумно :)
ага, те саме -(
Це я, котора вчорашній "анонім"
Що я знаю про жабів, як правдива українка.. У нас в селі так кажуть «жабів», з наголосом на останньому складі. Літинський повіт, Подільська губернія.
Жабу не можна вбивати, це мені говорили у дитинстві. Якщо хтось вб»є жабу, то у нього помре мати. ( Може бути відголоском культу, бо заборона надто сильна як на прикладну користь від жаби в господарстві).
Жаба – супутниця відьми. Відьма може обернутись жабою. Якщо ви таку жабу зловите ( це мені баба Надя-сусідка розповідала в 1998 році), то треба її посадити у відро чи в банку, і вона тоді почне проситись. А як почне проситись, треба починати з нею переговори.
Коли ховають відьму, чи таку жінку, яка може щось комусь «поробити», то жаби стрибають у могилу. Мені розповідали про реальну жінку, в якої було таке на похороні.
Якщо в хаті має статись якесь нещастя, то жаби лізуть в хату. Ви їх там щодня будете знаходити. По кілька штук (власний досвід). У нас, перед тим, як мала статись пожежа, просто пошесть якась була. Вони і співали вночі так, що спати не можна було, десь були під підлогою… І в хату залазили якимись ходами, якими – сама не втямлю...Коли мама моя почала про це розповідати, то їй передали народну прикмету: жаби лізуть в хату до якогось лиха. ( Треба буде містичний роман про це написати):).
До речі, моя подруга мені радила таке – когось з цих жабів зловити, замотати в ганчірку і облити бензином. І спалити. (Я такі радикальні речі не підтримую, тим паче – жабів вбивати не можна, але подруга пояснювала, що то – не жаба. У неї вища освіта + науковий ступінь з технічних наук. Але – українка.)
Щодо казок, в дитинстві я читала українську казку про царевича, який врятував жаб. Його батько за щось на жабу розгнівався і наказав всіх жабів винищити. А хлопчик попередив, щоб жаби тікали з царства його тата. За те йому жаби, інші тварини потім допомагали.
а куди?:)
Міську, а Ти ходиш в театри? В які? Для того, щоб стверджувати, що нема теару, треба ходити не в Оперний і не в Заньковецьку..
Хоча, можливо, це буде не академічно, але насолода від тексту зумовлена не тільки (і для мене не стільки) його складністю, скільки добротним жанровим і стилістичним "бекграундом". Мені здалося, що в "Амулеті Паскаля" з жанрами і стилістикою є певний безлад, і він є на заваді і легкості читання, і насолоді.
Стосовно переказування сюжету. Видно, кожен критик "повернутий" на чомусь одному. Я так про себе думаю, що я "повернутий" на питаннях композиції, в яку входить і сюжет. Мені завжди здавалося, що я пишу про сюжет саме як про елемент композиції, я ніколи не ставив перед собою завдання переказати сюжет. Чесно кажучи, із докором у переказуванні сюжету я стикаюся вперше, я тепер в замішанні: як аналізувати композицію, не згадуючи сюжетних подій?
З ангажованістю в останньому абзаці теж для мене ситуація не очевидна. Ірен Роздобудько й справді веде свою героїню шляхом бажань і підводить її до моменту, коли вона починає молитися. Чи ж не можу я висловити думку, що молитва в неї не виходить - саме з-за нових бажань?
Мені ще подумалося таке: якщо ти так уже хочеш в своєму творі і любовні пригоди, і родинну хроніку, і прадавніх богинь з легендами та архаїчними віруваннями - вмри, але напиши роман! А роман - відомо навіть зі шкільного курсу літератури - має певні жанрові вимоги... Тепер погляньмо взагалі, скільки романів саме за формальними ознаками жанру (серед яких солідний обсяг -далеко не остання), а не за довільним авторським жанровизначенням з"явилося в укрсучліті за останні роки два. Вистачить пальців однієї руки, щоб порахувати:
1. Яна Дубинянська. Листи до полковника.
2. Валерій Шевчук. Біс плоті.
3. Наталка Сняданко. Синдром стерильності.
4. Марія Матіос. Солодка Даруся.
Не думаю, що можна вважати гарно написаним романом твір Анни Багряної, де на 150 сторінках все звалено в купу, а сюжетна лінія нагадує не клубок, а поспіхом кинуту заплутану "бороду".
а я вважаю, що, враховуючи "наївність" наших читачів, це робити просто неможливо. хай домислюють, хай вигадують, але НА РЕАЛЬНІЙ ОСНОВІ. а реального підґрунтя тут немає. у цьому й проблема. Згадуйте і світову літературу, і нашу класичну - майже усюди підґрунтя - реально фольклорне. І в "Дон Жуані", і в "Нібелунґах", і в "мертвецькому Великодні" чи, скажімо, "Сорок років".
щодо розв"язки, то, якщо передивитися усі геніалогічні лінії, то вийде, що Орест - син Ликерії, а Ганя, прийомна її дочка, - мати Назара. Але ж баба Галя, Ярослваина бабуся, є рідною сестрою Ликерії. От до чого я вела=))))))) виходить, що Орест Ярославі родич))
моя подруга якось сказала, що, якщо їй починати писати роман про середньовіччя, то доведеться покинути все і всіх на довгі-довгі роки, аби це все вийшло дійсно якісним. так воно і є.
я вважаю, при всій повазі до авторів, що в таких дійсно делікатних випадках краще звернутися по допомогу до фахівців. тим більше, що нині це не є проблемою.
Постфольклор дійсно дуже вдало зараз використовується і виглядає в тексті органічніше. тут я не можу з Вами не погодитися. Натомість з класичним фольклором маємо просто страшенно багато проблем, як на мене. звісно, це думка фольклориста, якому таке перероблення під а-ля Гозко просто викликає нудотні рефлекси і відбиває бажання читати.
undefined
ооой, дякую за кавову ідею=))))))
по кожному селу, звісно, я Вам не наведу таких даних. А от щодо культу загалом - без проблем. Назвіть мені як мінімум 5-10 серйозних рудиментів, які б доводили, що жаба в нас стала культом. Окрім царівни-жаби і кількох паремійних жанрів я при всьому бажанні нічого не згадаю. проблема в тому, що, якби це справді був культ, то цей образ ми б із легкістю віднаходили як в обрядодіях (щодо жаби - відомо їх використання-жертвопринесення під час засух. коли знаєте ще щось - розказуйте,я буду щиро вдячна), у казках, легендах, пареміях і т.д. погодьтеся, що такого розповсюдження образу жаби в порівнянні з конем, волом чи козом ми не знайдемо. Але найголовнішим є саме втілення Габії як конкретної богині - охоронниці ДОМАШНЬОГО ВОГНИЩА. Просто нагадаю, що тут по вісй абсолютно території не лише України, а я слов"ян загалом цю роль відігравав домовик. А ще раніше - Род. ну, тут писати можна до наступного ранку, коли чесно)))
Щодо Литовського князівства, то тут частково Ви маєте рацію, але це питання до істориків: яка вірогідність переходу образу Габії на українські терени, враховуючи те, що литовці були значно нижні інтелектуально, так би мовити...
Шкода, що не потрапила. Мені дуже подобається Че і її поезії) обов"язково куплю собі її збірку. Чесне слово!
Відкрила для себе Тараса Житинського в Унежі. Власне в Могилянку прийшла знову його почути.
1. Для Олени Шарговської, це анонім пише, я вже зареєструватись не встигну сьогодні, біжу та й Інтернет глючить.Чомусь цей сайт у мене дуже важко вантажиться.
Дійсно, я не помітила, хто авторка, бо тут автори збоку написані, а я не побачила.Ще розберуся. І зареєструюсь, хоч я не критик і не письменниця. І настрашніше, я цього твору не читала.Та бачу, що пан Євген теж. Тому авторка рецензії має витребувати з Анни Багряної каву як мінімум за добру рекламу.:)
по-перше, дякую авторові рецензії:) вона має для мене цілком прагматичну користь: я тепер точно знаю, що хочу придбати "Амулет Паскаля", і не маю анінайменшого бажання читати "Все, що я хотіла...":)
кілька критичних зауваг. може, я надто "масовий читач", але мені завжди дуже шкода, коли в рецензії розкрито сюжет. яким би твір не був стилістично й формально складним, якщо сюжет є -- я хочу його мати у розвитку!!! кінець-кінцем, автор його для мене вибував, то хіба варто рецензентові псувати його працю?..
друга -- щодо оцінки тексту з власних морально-етичних позицій (йдеться про останній абзац). звичайно, мало хто для себе може від цього абстрагуватись. та й, загалом, не до кінця переконана, що варто. але від критика волію меншої ангажованості.
і... хіба "насолода від тексту" не зумовлена саме складністю тексту, а легкістю читання -- задоволення;)?
Я не казав, що міфотворення на "прадавній" основі чимось гірше, просто воно технологічно більш складне.
Не читав книжку Анни Багряної, але на прикладі зачепленої тут "Епізодичної пам"яті" Любові Голоти скажу, що вставляння в оповідь бабусі героїні, звичайної жінки з повоєнного села, оповідей про бозна-які прадавні камені і дерева з рунами, що немов переписані з книжок типу Галини Лозко та ін. - це насамперед насилля над персонажем.
мені здається, автор має право на домислення, або й вигадування будь-яких "реалій", зокрема й етнографічних. варто, щоб вони були вмотивовані текстом, але це бажано й для використання задокументованих фактів. для мене це аксіома, тож я навіть не знаю, із якого боку доводити -- із розмови про те, що таке художній текст, або із наведення прикладів зі світової літератури...
також не зовсім зрозумілий закид щодо розв"язки сюжетних ліній.
щодо перенасичення сюжета -- так, згодна.
2Євген Повєткін: очевидно, ми з Вами на протилежних позиціях, але мені не здається, що шлях міфотворчості на базі давніших вірувань гірший за використання сучасної стилізації.. натомість, "сучасний фольклор" я теж вважаю добрим матеріалом не тільки для досліджень, але й для художнього тексту.
про "правду життя" вже написала вище.
2Анонім: мм, може варто назватись? або краще зареєструватись:) бо дискутувати "в повітря" важкувато. а твердження -- "її", ім"я авторки публікації цілком дозволяє зробити такий висновок:)
Хочу прокоментувати. Щодо дифтонгів - сперечатись не буду, а от щодо культу жаб і твердження, що у нас його не було... Так само як і культу богині Габії...
Доки автор рецензії не наведе дослідження по кожному українському селу і місту, з описом усіх існуючих там культів, я в його/її твердження не повірю про жаб і Габію не повірю.
Я швидше повірю Анні Багряній. Для мене природно і логічно, що культ богині литовської зберігся в Україні, Я пам"ятаю про Велике князівство литовське, і українські землі в його складі.
Природно і логічно авторці художнього твору щось і домислити, вигадати. Вона ж не дисертацію пише, зрештою, не посібник з етнографії, а художній твір. Тому тему статті і закиди Анні Багряній вважаю недоречними.
Всё так. Но эта книга написана профессиональнее, чем предыдущие.
Ну и меньше "контркультурности". Старий добрий Нестайко десь відчувається, хотя и приперченный матом.
"добродушний поц Киня", "самокрутки з аркушів творіння Льюїса Керола" -- в точку:). взагалі, рецензія дужа влучна. автор, пиши ще!!
А мені здається, що
Гадаю, якщо люди кажуть щось на кшталт: «Хочу трахнути героя книжки», то героя виписано таки вдало, РеЛьЄфНо! -
- суперечливе тверження! Бажання сексу з літературним героєм - це ще не ознака його реалістичності. Є люди, які хочуть сексу із спеціальними гумовими ляльками...
От бажання поговорити з героєм - інша справа, бо це передбачає принаймні віру в те, що його думку на певні речі, які тобі не байдужі, варто почути. На жаль, герої Хінкулової - не такі, особисто я навіть трохи радію, що не знайомий ні з ким із них.
"Реквієм за мрією" прикметний також і тим, що вперше у звичайному "касовому" кіно було застосовано цілу купу прийомів, винайдених відеоартом. Звісно, раніше ті розширені зрачки, подвійні зображення і проекції, відеоцитати та ін. теж застосовувалися, але здебільшого в кліпах і як свого роду засіб стилізації під щось надсучасне, супер-пупер-експериментальне. Використання ж цього всього у Даріуша Ароновського суто прагматичне - це дає змогу добитися різкого скорочення хронометража і при цьому уникнути смислових провалів і розпорошення глядацької уваги. Навпаки, Ароновському залежало саме на тому, щоб не давати глядачеві передиху, а прийоми відеоарту якраз прислужилися цьому якнайкраще.
та я ж не захищаю, просто питаю, куди ходити, я не знаю куди піти, аби в театрі дивитись виставу, а не сни свої О: -)