| «Дві тонни»: обраховане покоління |
|
|
 Пригадується, Тинянов якось застерігав щодо епохи, коли всі поети пишуть «добре», і тоді геніяльним вважається «поганий» поет. У цій антології «поганих» поетів нема, але чимало «хороших» тут виявляються просто «разными». Ну, це вже за Маяковським.
Відтак, учасники антології «Дві тонни» різні хоча б за «поетичною» вагою, яку укладачі вирахували в кілограмах. І це правильно, особливо, коли інші критерії відсутні. Так уже виходить, що всі автори збірника легковагі і легкокрилі. Тобто, близько 60 кг. «Не довіряє геніям і біляшам», – довідуємося з анкети одного з них. «Багато невдалих стрижок», – бідкається з власної долі друга. Хай там як, але, вивчивши життя за підручниками, наші «двотисячні» поети захоплено обсервують столичне життя зазвичай широко розкритими очима провінціяла. Назагал епіграфи з Івана Величковського і Сильвії Плат, а також присвяти Іванові Драчу й Оксані Забужко. Сергію Жадану присвяти відсутні, але тінь «голосу 90-х» миготить мало не на кожній сторінці. Також маємо масштабні «поеми у віршах», «розмови з Богом» та інші «монологи про безсоння», якими автори намагаються набрати поетичної ваги. У принципі, не забороняється. В основному, вийшов талановитий, багато в чому студентський збірник віршів, які укладачі чомусь призначили «найкращою молодою поезією». Мовляв, інших письменників у них для нас нема. Видавати таке всерйоз сьогодні навряд чи хтось наважиться, через що й було засноване одним з авторів книжки власне видавництво «Маузер», де з’явилися «Дві тонни» віршованої продукції. Важкувато, чи не так? Цікаво, що її споживачам також нелегко, бо іноді мають кардинально протилежні думки зокрема щодо якости запропонованого продукту. З одного боку, дехто ніби як погоджується з асортиментом. «Так, ну все. Гаразд. Зібрались. Починаєм жити. / Дуже швидко – треба ж також іншим місце дати. / Ігри, сайти, парашути, танці, сонце Крита... / Це нормально. Це по кайфу. Це ми будем брати», – значить одна з авторок антології. Натомість ті, кого не зарахували до жодної вагової категорії, зазвичай проти. «А потом подошел Романенко и сказал: «Покупай книгу», – згадує презентацію «Двох тонн» один з таких бідолах, – а я ответил что-то вроде «Бабло закончилось», хотя по моему выражению лица было ясно «Я не тринадцатилетняя девочка, чтоб читать эту книгу – здесь слишком много шлака». Наверное, нужно было просто послать его в жопу». Ну, послати видавця куди подалі можна завжди і всюди, але що робити з самою антологією? І що робити з її авторами, яких зважили і загорнули в «двотисячну» обгортку лише заради самого процесу, причому далеко не літературного? «Их нужно снова и снова макать в собственные ошибки, как котят в дерьмо, – підказує рецепт «обважений» автор. – Издатели избаловали их донельзя. Большинство абсолютно не работают над текстом, а мнят себя вершителями судеб, мля. И самое печальное, если они в ней останутся. Все эти поваляево-стронговские. Останутся только из-за того, что были первыми!!! Эту чудовищную ошибку нужно исправить!» Невже товариш «Маузер» знову всіх зважуватись пожене? Але тоді бажано зранку, і перед відвідуванням вбиральні, щоби «поетичної» ваги побільше було. Постійна адреса сторінки:
Only registered users can write comments.
1. 26-01-2008 13:48 Якщо все нове і надалі так зверхньо сприймати, то молоді автори взагалі почнуть боятись писати у власному стилі, а будуть старатись втиснутись у рамки неписаних правил.  2. 24-12-2007 22:17 не рецензія, а неподобство, ганьба... і доки це паскудство тут буде? Таке враження, шо ІБТ вважає себе як мінімум останньою інстанцією. Снобізм. |
|||
| < Попередня | Наступна > |
|---|
DeadRooster