Чорна книга болю Марії Матіос

Повість «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба» має присвяту: «кожній матері окремо...». І це - найяскравіша метафора цього твору: материнство - це ризик, відповідальність, самозречення, у всіх варіантах, каже Марія Матіос цією присвятою, а не тільки у граничному, зображеному в «Мамі Маріці...».

Важливий позатекстовий елемент цієї книжки - дзеркальне уміщення в одному виданні двох творів (крім «Мами Маріци...», ще «Москалиця»), що прочитується як утілення прагнення цілісності, як підказка читачеві: ось, показую вам дві крайнощі - вселюбов і відсутність любові, і спробуйте обрати із цих «двох лих» менше!

Завважу: протиставлення лише на сюжетному рівні. Стилістично обидві повісті ідентичні. І тяжіють до психологічного реалізму.

Далі ми маємо до вибору два шляхи. Або заглибитись ув актуальну дискусію: чи варта уваги та лінія в сучасній українській літературі, яка не має нічого направду сучасного, крім хіба сюжетотворчих подій, нічого нового й оригінального - гладкий плин дев'ятнадцятого сторіччя у його середній течії. Другий шлях - переказати сюжет, спробувавши довести у такий спосіб актуальність цих текстів. Втім, перше, мені здається, тут не до ладу, а друге - взагалі зайве, оскільки для цього потуги критика надмірні, адже кожен охочий може сам прочитати ці невеликі тексти. Тож спробую діяти таким чином: я акцентую ті риси, які мені видаються показовими, і сподіватимусь, що це дасть можливість скласти про ці тексти певне враження.

Стиль - як зазначено вище, подібний в обох творах - не затримує на собі уваги. Це плюс чи мінус, може подумати собі читач. Можна трактувати і так, і так, як кому більше смакує. Відсутність стилю можна трактувати як прозорість, природність, невимушеність, а можна - як спрощеність, антиестетичність. Схиляюся до першого варіанта з одної простої причини: такий стиль є цілком гармонійною складовою цих творів. Напружена драматична фабула перебирає на себе всі можливі функції. Зокрема, наприклад, образи героїнь постають навіть не в дії, у героїчному чи підлому самостійному чині, а тільки в їхньому діалозі з фатумом, невблаганою жорстокою (і тільки такою завжди у Марії Матіос!) долею.

Мова у цих творах ближча до мовних реалій Центральної України, ніж у «Солодкії Дарусі» і «Майже ніколи не навпаки...». Складається враження, що пані Марія взялася сумлінно виховувати свого читача, в тому числі - мовно. Красивості, діалектизми, поетичні буковинські звороти не порушують прозорості стилю, не зупиняють на собі уваги - вони наче вплітаються у свідомість, а відтак - щоденну мову читача, і російськомовний поціновувач тут не буде винятком.

Взагалі, мене дивує, що позитивістськи налаштована критика, переконана у пріоритеті виховної функції літератури, досі не зайшлася в захопленому екстазі від цих творів! Бо якщо інші їх чесноти не такі яскраві, то дидактичну його спрямованість заперечити, здається, неможливо.

«Якщо ти людина, то ти можеш зберегти свою людську подобу (у найвищому гуманістичному сенсі) у будь-яких найтрагічніших обставинах». І одній із найвидатніших сучасних українських письменниць не бракує фантазії (генія? досвіду?), аби переконати читача: таки в найстрашніших. Дуже легко відчитати і в «Мамі Маріці...», і в «Москалиці» ідею, яка відсилає нас до Франциска Асізького: «Душа здатна протистояти злу». Але мені у цих творах бракує наступної логічної ланки: пощо? Такий неделікатний практичний підхід, може, не знайде розуміння. Але, по-перше, тут Марія Матіос (на відміну від свого святого попередника) зупиняється. А по-друге, сама підштовхує до такого утилітаризму: хай як гіпертрофованими, але упізнаваними ситуаціями, життєподібністю своїх героїнь, фотографічною точністю у зображенні соціуму.

Зрештою, можна не заглиблюватись у жодні квазіфілософування, а просто отримати «текст для задоволення», аби збути кілька вечорів, по яких захлопнути чорну обкладинку й відітхнути з полегшенням: «Ну, в мене ще не так усе й погано... Якщо порівняти».