Клаптикове кохання: «Лілі Марлен» Жадана

Якщо хтось щиро переконаний, що від перестановки місць доданків сума не змінюється, то краще не читайте нову книжку Сергія Жадана. Всі ж інші отримають цілком новий погляд на любовну лірику найвідомішого, після Добкіна, харків’янина. Але текст постав не самотнім на сторінках цього видання, його доповнив своїми світлинами Ігор Нещерет.

Все починається «Біля казарми». Вірш Ганса Ляйпа є таким подовженим епіграфом, що закінчується словами:

Коли тумани ляжуть ген,

Я стану знов під ліхтарем,

Як вперш, Лілі Марлен.

Увага! Вірш написаний 1915 року і став одним з гімнів двох світових воєн, відкриває концептуальний витвір видавничого мистецтва, тобто двадцяте сторіччя не відпускає творців, народжених у концептуалізмі. На цьому місці можна і завершити розмову про будь-які концепти, бо далі будуть тільки вірші і світлини.

Любов, як відомо буває різна, але з усього багатства варіантів першим Жадан обирає кохання лесбійське. Чи то сучасний культурно-содомічний контекст, а чи особисті досвіди автора вплинули на вибір такої теми, але змушені констатувати, що він із нею впорався блискуче. Навряд якісь нарікання можуть виникнути як у гомосексуалів, так і у гомофобів, бо:

Що по ній залишилось? Якісь борги,

які я поволі сплачував, книги і мапи,

якісь випадкові друзі, якісь вороги,

яких я насправді не знав, хоч насправді мав би.

Кохання ефіопських кочегарів виявляється не менш тужливим та переконливим. Тут уже не дорікнути у далекості від своїх персонажів знаному «співцю Донбасу». Близькість автора до цих людей варто окреслити його ж рядками:

До ранку було тихо, і тиша була такою,

Що чути було, як їм сниться море.

А от уже нам ввижається «Той, хто продавав кокаїн Марадонні...» такий собі

«...один із охоронців, стрижений

Відбитий охоронець, котрий прибігає

Зранку в хокейному светрі чікаго буллс, потім

Одягає уніформу і стає схожим на гея.»

Закоханості персонажів цієї збірки вирізняються не стільки флером романтики та заспокоєності, скільки відчуттям невідворотності та безумним бігом наввипередки до краю прірви, де виграє не той, хто швидше добіжить, а той, хто яскравіше бігтеме, бо єдиним, що ти зможеш сказати падаючи, буде:

«не плач, моє серце, не плач,

не муч душу свою картонну,

ми ще зустрінемось

з того боку кордону.»

Подальші мандри залишимо читачеві. Єдине що варто згадати – ще одну появу героїні книги у вірші «Станси для німецько-фашистських загарбників». Цим віршем можна пояснити і назву, і концепт, і світлини, що використані для ілюстрацій:

 «Лілі Марлен, ти не росла у совку,

ти взагалі не знаєш, що це таке – совок, 
але батальйони тягнули цю пісню ламку, 
ховаючи в ранцях на застібці і на замку 
між порнографічних листівок трепетний мамин рядок.»

Таким суцільним закоханим маргінесом просякнута вся книжка. Але від таких персонажів неможливо відірвати погляду. Чимось таким вони симпатичні, може щирістю, а може тим, що читачеві таким не бути…