Книга про (для?) Блазнів

Колода карт від Фоліо під твердою обкладинкою

Що ж, пограємо в карти з Марією Штельмах?
В колоді карт існують джокери. Вони, сідаючи за гральний стіл, гадають, що грають всіма іншими картами, але тим часом доля грає ними. Спочатку джокери були нормальними людьми, краще чи гірше дитинство, мрії, прагнення… А зараз вони просто джокери, гральні карти, що блазнюють всім чим лише можна, що загубилися в світі та в собі.

Чотири джокера, чотири долі: Віта, Лола, Карл, Езоп. 
 
Віта ховалася від щирості, блазнювала перед коханням, жонглювала подорожами, чи то втечами, любила ворон та антени. А також вона шукала чогось в мистецтві: натурниця, що кохалася з художником, скульптор, що заліпив себе в скульптуру, а потім розбив. І помер. Віта не мала справжніх почуттів, реальних емоцій, бажань і саме їх намагалася віднайти. Маючи матеріальний достаток, друзів, чоловіка, роботу, Віта не мала нічого. 

Лола хотіла сховати себе, блазнювала безпосередньо з собою. Їй так не подобалася та проста дівчина, котрою вона була, що вона її старанно ховала. Їй так хотілося бути іншою: красивою, багатою, коханою. Але вона була проституткою. Вона хотіла нею бути. І виражала свій хороший настрій короткими спідницями.

Езоп хотів мати гроші. Хоч він і любив батьків, але вони — звичайні селяни, тому вони були від нього далекі, й він соромився їх і намагався заховати своє селюцьке нутро за вигаданими ним же нормами та ідеалами. Він хотів грошей і ради цього блазнював перед жінками. Брехав їм в очі, закохував у себе, жив за їх кошт. Звичайнісінький альфонс? Голохвастов по-штельмахівськи? Чи просто блазень?

«Він — актор, невизнаний талант якого оплачується дивовижними рахунками його коханок».

Карл грав у справедливість. Він переконував себе, що вбиває не за для помсти, а за для справедливості. Його справедливість полягала у доведенні чогось самому собі, здобуттті чогось значимого, аби виправдатися перед самим собою за травмовану в дитинстві гідність. Карл грав роль люблячого батька та сумлінного двірника. Він любив прибирати вулиці, двори, зайвих людей, що не вписувалася в його власний світ.

Джокери мали багато спільного. Вони не любили своїх імен: «З таким ім’ям як у мене, я ніколи не стану Ейнштейном».

І тому нікому не розповідали, що насправді їх звати Кіра, Марина, Макс та Антон.

Блазні блефують навіть із смертю. Але смерть блефує з блазнями, то дихаючи в обличчя, то підступно зникаючи.

Блазні грають в карти з долею, хоча, можливо, це вона ними грає. Почергово витягують джокера з її колоди. І ось цю колоду карт, хтось постійно тасує (автор? Неназваний автором герой?), а потім розкладає подивитися, як же розташувалися джокери та інші карти. Люди живуть, усвідомлюючи свою масть і вартість, а джокери страждають, шукаючи себе в брехні, подорожах, мистецтві, вбивстві. Але нічого там не знаходять, як би вони себе не переконували. Проте у кожного з блазнів була крихта справжнього, що не давала їм, блазнюючи, остаточно згубити себе.

Тонка авторська гра деталями змушує задумуватися над книгою, розгадувати її, прораховувати карти і ходи.

Блазні — люди, з яких зняли маску масті, вони мусять усвідомити себе в цьому світі, в цій грі. Але це не так просто. Тому вони заплутавшись і заплутавши інших, вибувають із гри, виконуючи чужу роль або потрапляючи у відбій, блазнюючи з картами, гравцями і собою.