«Я повернусь»: Повернення на Схід

 Жінка найслабша, коли любить,

і найсильніша, коли люблять її...

Ельчін Сафарлі починає дратувати своїм романом «Я повернусь» вже буквально з перших сторінок. Пафосні епіграфи, алюзії до відомих брендів і марок, парафрази з пісень Земфіри і класики радянського кінематографу, цукрова історія знайомства героїв, ідеалізація Москви і Стамбулу, кулінарні рецепти східних страв, з мало що не похвилинними інструкціями щодо процесу приготування, викликають стійке враження, що, насправді, порівняння Сафарлі з Орханом Памуком дуже перебільшене.

Та, зрештою, коли цікавість перемагає роздратування, головним героям історії починаєш співпереживати в їхніх пошуках кохання, взаємності, розуміння, щастя. А автору даєш шанс переконати себе в тому, що «мрії не мають терміну придатності». Те, як Мирумир і Світусвіт проводять час, дбають одне про одного, радіють життю поступово переконує в тому, що «жоден біль не може відвернути людину від життя, а до кожних замкнутих дверей знайдуться ключі, котрими їх можна відкрити». 

Сафарлі, коли сам пише про свою творчість, то дуже наголошує, що його з дитинства оточували «прості, але незвичайні люди», про яких він і пише в своїх творах. Потрібно визнати, що всі герої «другого плану» в «Я повернусь» дійсно виглядають цікаво. Сторож Харун, котрий читає Маркеса і доглядає за голубами; закохана в світ клінарних шедеврів Назіре; німа художниця Гюльбен в жовтій панамці; Перукар Халіс, котрий живе спогадами про найбільше кохання свого життя; бізнес-леді Галина; Світлана, котра навчилась бути щасливою в своїй самотності; офіціантка Слава; Лада, котра покидає роботу і «місто контрастів», щоб повернутись до сина в Калінінград; ВІЛ-інфікований гей Шахін; Зайнеп у вічному пошуку чогось нового, – всі вони вносять до історії Мирумир і Світусвіта якісь нові деталі і образи, навповнюють її новим звучанням.    

І попри весь пафос Сафарлі таки пише про речі, котрі оточують кожного з нас щодня, про почуття, знайомі кожному з нас, про бажання і страхи, які всі ми раніше чи пізніше переживаємо. І так, мені не подобається анотація до книжки, в якій йдеться про те, що «Я повернусь» – це історія цілого покоління жінок, котрі поїхали на схід в пошуках щастя, але я більш, ніж можу зрозуміти Мирумир, коли вона просить заклеїти скотчем стрілки годинника, щоб зупинити час. Так само, як розділити її сприйняття аеропортів як величезних мурашників людських доль, де щохвилини піднімаються в небо і приземляються чиїсь надії.

В своєму романі автор дуже багато уваги приділяє кольорам і відтінкам: їжі, одягу, лаку для нігтів, неба, Босфору... А тому з ним так легко погодитися, коли він пише: «кожен сам обирає свій колір в житті, хтось сонячно-жовтий, хтось похмуро-сірий, а дехто гнітюче-чорний. Кожен сам відповідає за свій вибір і сам живе в своєму світі-кольорі». І нічого дивного немає в тому, що хочеться разом з героями самому для себе обрати – білий – колір початку, чистого аркуша, колір нового дня і сподівань.

І незважаючи на те, що «Я повернусь» дає більше запитань, ніж відповідей, і викликає дуже амбівалентні почуття, та мушу зізнатись, що тепер я, як і герої роману, постійно їм апельсини і з захопленням спостерігаю, як щойно влите до горнятка молоко розчиняється в каві, а ще вірю, що найбільще щастя – це чекати і таки дочекатися, а його колір – рудий.