Вірші Романа Скиби про життя, нежить та інші рідні речі
Якби ми жили в ХІ столітті, збірка Романа Скиби «П’ятизнак, або Життя і нежить» мала б бути переписана найкращими літописцями на блідо-жовтому папері вишуканими чорнилами. Тепер все простіше: достатньо зайти в крамницю і обміняти -надцять гривень на книгу з коричневою обгорткою.
Подальша інструкція до вживання така: прийти додому, приготувати гарячий і ароматний чай, закрити вікна, лягти у тепленьке ліжечко, вкритись пледом і читати. ...Відкривати будь-яку сторінку, читати з кінця, читати навмання, читати один і той же вірш знову і знову…читати коханій людині вголос, старанно вимовляючи слова і акцентуючи увагу на паузи, читати самому мовчки, смакуючи образами, вчити напам’ять і цитувати за нагоди. Читати, не звертаючи уваги на сторінки, читати їх усі, кожну, будь-яку, розглядати малюнки і епіграфи, а в голові оселяться образи, сформовані з пари від горнятка з чаєм. Образи з нотками суму і ностальгії.
Знайомство з поетом пройде просто: він, так само як і колись, живе в телефонній буді, а зараз ще – на сторінках книги. Але й знайомитись особливо не треба. Кожен з вас відчує щось рідне до щему і таке близьке в його поезіях, наче завжди його знали, наче він вміє зрозуміти найсокровенніше кожної людини. І книга загалом про рідні речі – листя, осінь, яблука, гори, фото, картини, глінтвейн, фарби, самотність, цілунки, ніжність, сумніви, про плетиво з найрізноманітніших почуттів людини. Лиш завуальовано все, у диму.
Цю книжку варто читати закоханим у Львів, закоханим у гарні слова і образи, тим, хто сприймає життя і навколишній світ картинками, тим, хто викрадатиме краплинки насолоди з читання слів, речень і строф. І закрутяться танцюючим вихором емоції і враження, насолода від читання не зникатиме, буде литись плавними хвилями. І прочитавши збірку, так хочеться зупинити світ на хвильку, закарбувати прекрасну мить, відчути, як щемить у серці, як по венам і артеріям розтікається Тепло.
А читати самому собі вголос можна?
Можна) Але так не далеко і до розмов сам з собою, а там вже – і до Культпарківської недалеко:-)))
Я тобі вже говорила – дуже гарно написано)))
хочу почитати цю книгу)) з горнятком чаю, у теплому пледі...
ану тіха!!)))
не тіха, а ти дасиш мені її почитати)))
А скажи ти їй ще, щоб ім"я гарне написала, із прізвищем. Бо я їй кажу, а вона мене не чує(((
Вона невблаганна(( Хоче бути Прикрасою)))
от візьму, і під кожною її публікацією підписуватиму ім"я і прізвище авторки)))
Я не знаю, як це зробити(((
Хочу вибачитися перед Романом за не дуже вдалий переклад російською, ще до того – не знаю, куди друкувати. Ото ж наважусь розмістити тут:
А в глазах твоих падал снег,
не спеша, январю в услугу.
Сквозь него так хотелось мне
вечеров моих прежних фугу...
Просочиться бы в блеск витрин,
затениться в еловых тенях.
Может, я и не тот – один –
был когда-то твоей вселенной.
Старый ветер любил меня,
добрый зверь в моих снах встречался.
Знала ль ты? Да и я не знал:
преходяще земное счастье.
Будто иней в босым ногам
налипает терновой кожей.
Вслед смотреть – это дань греха.
Возвращенье мое возможно.
"П'ятизнак..."
стор. 10.
***
Было все размеренно и просто.
Скрип трамвая. И заборов сны.
И в тени каштанового роста
не было предписано весны.
Он явился в ночь из ниоткуда,
не задев калитки во дворе.
И его, конечно, за приблуду
две ступеньки приняли, на грех.
Постоял: «Ужель не узнаете?»
А в руке свеча, будто свеча...
Открывая все его приметы,
спала куртка серая с плеча.
Кто-то к щелке жался: интересно! –
закряхтев из липкой темноты.
– Что за дело у того повесы?
– Хорошо, что двери заперты!
Долгий след остался завещаньем,
дождь упал лицом на ясенИ,
вдруг постигнув, что над миром тайным
не было предписано весны.