«Цифровий»: антиутопія від Марини та Сергія Дяченків

Роман «Цифровий» українських фантастів М. і С. Дяченків – книжка значно слабша за тематичну попередницю, роман «Vita Nostra». Якщо «Vita...» має всі шанси стати класикою вітчизняної фантастики, то продовження циклу хоч і не лишиться непоміченим, неодмінно викличе деякі нарікання любителів жанру. 

«Цифровий» – це роман про альтернативну реальність. Головний герой книжки, підліток Арсен – талановитий геймер. Якось на нього виходить одна поважна контора й пропонує роботу – тестувати нові іграшки. Поступово юнак (як і героїня «Vita Nostra») розуміє, що насправді втягнений у щось зовсім інше. Це «інше» настільки потужне, що інакше як «магією» його й не назвеш. А сам Арсен згодом отримує надприродні властивості й цифрове життя. 

У «Цифровому» з’являється те, чого не було у «Vita Nostra» – елементи антиутопії. Контора, як з’ясувалося, – це якась страхітлива всесвітня мережа, якою керує, скоріше за все, інопланетний розум, для друзів – просто Максим. Мета Максима доволі туманна, але, вочевидь, йдеться про те, щоб оцифрувати весь світ і в такий спосіб отримати над ним контроль. Неодноразово згадуючи в тексті Достоєвського, автори фактично прямим текстом вказують на «спорідненість» Максима й Великого Інквізитора. Мета у них спільна – добро для людства, щастя ціною позбавлення волі.

Люди – жителі планети – самі радо йдуть у наставлену пастку: не «відлипаючи» від компа, від телевізора, від телефону, переселяючись у блоги, промінюючи справжнє життя на життя в Інтернеті, у потоках інформації, у соцмережах, в іграшках. Там вони підхоплюють вірус, і перетворення починаються. Арсен, зрозумівши нарешті, до чого все йде, намагається покласти цьому край методом нерозкаяного Раскольникова. І терпить поразку. Людство лишається сам на сам з інопланетним монстром. 

Такий негативний фінал, хоч і неприємний, але доволі мудрий. Адже на питання «з ким бути?», з Інквізитором чи проти Інквізитора, відповідати має не супергерой, а кожен окремо. 

Попри ось таку глобальність теми книжка суттєво програє попередниці в художньому аспекті. Насамперед, доволі провінційно й зовсім непереконливо виглядає описаний Дяченками світ, усі ці цифрові «заморочки».  Можливо ще й тому, що щодо «цифри» в літературі існує певна гегемонія кіберпанку. А вигадати щось нове, щось захопливіше за вже створені численні кіберсвіти, погодьтеся, складно. І хоч книжка Дяченків від кіберпанку далека, читач усе одно мимоволі порівнюватиме цей текст із «Матрицею»,« Нейромантом» та іншою класикою жанру, і це порівняння не піде на користь українським письменникам. Адже кіберпростір Дяченків – доволі вторинний, якщо не умовний, а отже, під сумнівом опиняється сам антиутопічний меседж роману, поступаючись першим місцем малозмістовним переживанням головного героя.

Одно слово, якщо ви любите творчість Дяченків, то читати «Цифрового» можна. Дяченки тут ті самі, упізнавані, інтригу в романі витримано й читати цікаво. Однак сприймати серйозно «антураж» у цій книжці категорично не рекомендується.