Мирослав Слабошпицький: «Повернутися в Україну мені заважає відсутність перспективи»

Уперше за останні роки український фільм змагатиметься за статуетку «Золотого Ведмедя» на 59 Міжнародному кінофестивалі у Берліні. Один із найпрестижніших кіноконкурсів світу стартує 5 лютого. Бійцем української сторони кінофроту стане короткометражна стрічка «Діагноз» молодого режисера Мирослава Слабошпицького, яку вдалося відзняти за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів» . «Діагноз» увійшов до короткого списку «Берлінале», який складається із 28 картин, відібраних з усього світу. З них 11 картин, у тому числі й «Діагноз», офіційно номіновані на головні нагороди фестивалю - «Золотого» і «Срібного ведмедів». Про кіно, «Берлінале», кіноіндустрію та життя режисера я спілкувалася із молодим кіномитцем Мирославом Слабошпицьким.

- Це реалістична соціально критична історія, яка торкається багатьох болісних точок сьогодення – підліткова наркоманія, безпритульність, насильство, які, на жаль, не є відрефлектованим в сучасному українському кіно, - розповідав Мирослав Слабошпицький. – Адже наше кіно й досі розвивається за тим же трендом, за яким розвивалося ще від часів Брежнєва – за трендом сервільності і шароварщини. «Діагноз» – це маленька трагедія з теренів Східної Європи про трьох представників брутального світу вуличної молоді - із неблагополучних районів української столиці, - бродяг-наркоманів, що створили дивний трикутник.

Знімали впродовж 4 днів влітку у Києві, на 35 міліметрову плівку,звук записали у системі Dolby digital, що додавало клопоту з купівлею ліцензії у Лондоні. Монтаж завершили лише у грудні. Бюджет картини – мінімальний – близько 30 тисяч доларів.

Дійовими особами стали Карина Бєлова, Максим Кущов, Олександр Семишкур, Володимир Губерначук. Для них усіх ці ролі були дебютними, адже всі вони ще навчаються хто у театральному інституті, хто у театральній школі. Їхня перевага у тому, що вони – студенти і ще не встигли набрати найгірших штампів, яких можуть навчити в нашому театральному інституті.

Що ж до шансів на перемогу, то оцінюю становище реалістично - 1:11.

За часів існування незалежної України тих, хто брав участь у «Берлінле» в конкурсі чи паралельних програмах набереться зо сім - Кіра Муратова, Степан Коваль, Олександр Шапіро, Сашко Каптан, Тарас Томенко і поза конкурсом був Юрій Іллєнко із «Молитвою за гетьмана Мазепу». З них лише двоє привезли Україні срібних «Ведмедів» - Кіра Муратова зі стрічкою «Астенічний синдром» у 1993 році та Степан Коваль за мультиплікаційну роботу «Йшов трамвай № 9» у 2003 році.

- У 2006 році ви дебютували на фестивалі «Молодість» із короткометражкою «Жах», яка одразу наробила шуму…

- «Жах» в російському і англійському прокаті називався «Інцидент». Цей фільм об’їздив близько 30 фестивалів у 17 країнах Європи плюс Парагвай. «Діагноз» – короткометражка, яку я знімав, вірний переконанню, що кіно мусить відрефлектовувати важливі для суспільства речі. Бо виходить, що якщо ми нині зніматимемо про гетьманів, то про сьогодення зніматимуть через 300 років. Це ж дико. Кіно тим і прекрасне, бо може сфотографувати час. Порівнюючи роботу над «Жахом» і «Діагнозом», то в останньому немає сцен брутального сексу на відміну від дебютної стрічки, він більш стриманий, холоднокровний. Тут немає експресії назовні.

- Чому обрали саме короткометражний жанр?

- В мене сьогодні немає жодного шансу знімати в Україні повний метр, оскільки у нас є естетичні протиріччя з людьми, які відповідають за державну підтримку кіно. Ці протиріччя почалися ще в 1999 році і тягнуться до сьогодні.

- Одного разу ви поїхали з України...

- Це був 2002 рік. В Києві я не знайшов роботи для кіноматографіста, окрім телебачення, на якому працювати зовсім не хотілося. На той час я вже два роки був одружений з петербурженкою, з якою ми жили у Києві до часу, як у мене виникла конфліктна ситуація, про яку згадувати зовсім не хочу. Десь з 2000 я фактично отримав заборону на професію від тодішнього керівника Держкіна Ганни Чміль… Тоді я поїхав працювати до Санкт-Петербурга асистентом, другим режисером на Ленфільмі, де знімали купу серіалів. І вважаю, що не втратив цей час, адже це колосальний досвід. Ми знімали і «Ментів», і «Злочин і кару», і «Фаворський». Серіал – це маленька повнометражка, яка знімається за 7 днів. Попри те, що багато режисерів каже, що справжній митець не повинен знімати серіали, бо від цього можна здеградувати, серіали вчать діяти в заданих обставинах – обмеженому бюджеті, часі. Міхалков часто повторює своїм студентам, що «режисура – це постійний вихід з положення».

- Але кажуть нещодавно ви пішли з Ленфільму...

- Це не зовсім так. Я просто вирішив більше не бути другим режисером, а займатися сценаріями і реалізацією власних проектів.

- Ви згадували про дружину. Хто вона?

- Дружину звуть Олена. Ми познайомилися у 2000 році на кінофестивалі «Молодість». Спасибі Андрієві Халпахчі, що проводить його. Тоді вона приїхала робити репортаж про фестиваль для власної програми «Кінотрек» на одному з російських телеканалів. Потім ми їздили одне до одного - то я в Санкт-Петербург, то вона приїжджала до мене до Києва. Отак доїздилися... (Сміється)

- Як вас затягло в кіно? Творча атмосфера в сім’ї сприяла?

- У мене немає розумної відповіді на це запитання. Колись я собі вирішив, що буде так. Чому? – Не знаю. Батько ж письменник... Звідкись воно просто взялося. А далі, десь років у 15, я вже свідомо почав рухатися у цьому напрямку. Єдине, що пам’ятаю, у мене була улюблена розвага, коли я приходив зі школи і батьків не було вдома, а я мав кілька копійок в кишені, їхав у кінотеатр «Київ» і годинами дивився фільми... Деякі навіть по 20-30 разів. Це було як манія.

- В Україну повернутися не плануєте?

- Я ж постійно повертаюся... У мене є друг документаліст, з яким ми жартували, що кінематографіст живе там де знімає. І дуже погано, якщо він починає знімати там, де живе. Я б дуже хотів працювати в Україні, але наразі мені заважає повернутися сюди відсутність перспективи і підтримки проектів.

- Що зараз відбувається на російському ринку кінематографії і як на нього вплинула криза?

- До кризи Росія виробляла фільмів більше ніж Радянський Союз. Нехай з 300 фільмів 280 будуть повним лайном, але та двадцятка кращих все одно прорветься. Останній Канський фестиваль пройшов з великим успіхом для Росії. Мені дуже сподобався фільм «Всі помруть, а я залишусь» Валерії Гай Германіки. Або ж «Нірвана» Ігоря Волошина, що була на кінофестивалі в Берліні. В Росії існувала потужна кіноундустрія у якій було все: і фастфуд, і ресторан для середнього класу і витончені устриці для гурманів. Як вплине криза – побачимо. Наразі ті картини, що почали знімати ще до скрути – завершують, бо кіно дешевше зазвичай дозняти, ніж зупинити. Нових зйомок не починають. Студії повідпускали працівників у відпустки.

- Україна, зрештою і Росія також, «пролетіли» з «оскаром»…

- Пролетіли... Але ж ви знаєте, як відбувається уся ця процедура? У будь-якій країні, яка існує на мапі, створюється оскарівський комітет і висилає якийсь фільм на «оскар». «Американська академія», до якої надходить таким чином близько 60-70 картин, обирає кого номінувати. Чому у список номінантів не потрапила «Русалка», не зважаючи на певні режисерські огріхи в картині, – я не маю пояснення. Адже вона вже має кілька нагород на престижних кінофестивалях. Мені незручно, але я ще не бачив «Ілюзіїї страху». Знаю, що його знімав Сашко Кирієнко за мотивом книги Турчинова, але ще не мав нагоди переглянути. Тому наразі без коментарів…