АртПоле: творення світу у Воробіївці

«Не ті вже Шешори... Та й не Шешори вже», – доводилось мені чути раз-по-раз. Але намагання з’ясувати, що не влаштовує нитиків у цьогорічному фестивалі у Воробіївці зводились до того, що раніше й трава була зеленішою, й дівчата красивішими.

Найменш спільного із дійсністю, як на мене, мають закиди у тому, що, мовляв, нудно, нема чого робити. То, певно, треба було сидіти біля намету не відходячи, а рухатись територією із заплющеними очима... І вухами, бажано. Коли «паті-автобус» (фура зі співаками-аматорами, у програмці – майстер-клас «Як умієм, так і пієм») їхала полем, це як не побачити, то не почути точно було важко.

Майстер класів було до вибору. Хочеш – займайся рукоділлям: сирні коники, повсть, витинанки, гончарство, лозоплетіння, вузликові торбинки, «естетика з утилю»... Я напевно щось пропустила в переліку, адже осередки майстрування самозароджувались протягом фесту, набували популярності, й ті, яких не було заявлено від початку в програмі, на третій-четвертий день методом сарафанного піару збирали навколо себе немало прихильників.

Якщо таке не цікавить, то вдень можна було долучитись до роботи мультстудії або VJ-майстерні, повчитись танцям, грі на музичних інструментах, співам. Або ж просто покупатись. Скажете, для цього не треба їхати так далеко? Спірне питання: територія фестивалю дуже гарна, та й люди, із якими там можна було покупатись-поспілкуватись, дуже цікаві траплялись.

Нудно могло бути хіба тим, хто не сприймає такий формат. Але тоді – закономірне питання: навіщо їхати на етно-фест? Втім, тих, хто використав із задоволенням для себе надані можливості, аж ніяк не бракувало.

На майстер-класі із ліплення сирних коників до столу важко пробитись. Юна майстриня Ольга Петрів, що приїхала з села Брустури Івано-Франківської області, нічого не приховує, ділиться секретами загадкового ремесла: «Сир, що з нього ліплять іграшки, називається будз. Він несолоний, якщо його перемлинкувати на м’ясорубці й додати солі – буде бринза. На гарного коня потрібно два куски сира. Кидаєш його в кип’яток, щоб він розплавився, тоді треба пом’яти трохи – й далі в кип’яток. Потім уже виробляєш. Спочатку передні ноги...» Біля її столика щоранку – аншлаг. Ще б пак, екзотика. Я, наприклад, до зустрічі із Ольгою не уявляла навіть – з якого то сиру, і що з тими кониками тоді роблять – їдять, чи граються? Виявляється, і те, й те, сирні іграшки дарують на Великдень, «за померлі душі», а також на весілля – ними прикрашають весільне дерево й роздають гостям.

Збірна команда з Києва-Одеси («друзі збирались на фест, от ми й приїхали разом») «перетворюють глину на кухлики» та ще на що вистачить фантазії, фарбують у техніці батік хустинки, футболки і навіть штани.

Дівчата з Білорусі від першого дня за допомогою всіх охочих майструють із повсті хатинку та її мешканців. Помічників вистачає. І коли дорослі в спеку ховаються в затінок, то діти, здається, просто не помічають палючого сонця.

Дітей на фестивалі було дуже багато, наймолодшим – менше року (деяким, здається, значно менше), старшим – десять-одинадцять. Єдина вікова категорія, якої не було помічено, – підлітки. Чи то спрацював економічний чинник (після одинадцяти років перебування – платне), чи просто це той вік, коли з батьками вже не хочеться, а без них – ще не виходить відпочивати, але наступною віковою групою вже були першокурсники, і далі всі верстви без винятку – аж до літніх людей.

Протягом перших днів ті, хто пройшов конкурсний відбір, втілювали в просторі свої ленд-арти. Причому серед митців були й відомі – такі як Жанна Кадирова, Ярослав Присяжнюк, так і ті, кого АртПоле надихнуло на першу в житті інсталяцію. Фьокла розповідає: «Це досить цікавий досвід, хороші люди, з якими мені довелось співпрацювати. Ленд-артом я зацікавилась на фестивалі Шешори, потім почитала про нього більше, мені сподобалась ідея використання природи як основи для артового проекту. Я подала свій проект на АртПоле, і він пройшов». Ленд-арт Фекли, за задумом, зображає місце для відпочинку людей, які зморені сонцем – адже фестиваль на цій території зазвичай відбувається у спекотні дні. Але, каже авторка, глядачі іноді по-своєму трактують концепцію її об’єкта.

Серед інсталяцій були й таки, які завсідники фесту впізнавали – їх було представлено й минулого року. Загалом, ленд-арту бракувало ефекту імпровізації, творення в реальному часі. Адже митці втілювали наперед затверджені проекти, і готові були залучити інших учасників фесту хіба у якості помічників, але не співавторів.

Поєднали ці дві стратегії мультиплікатори з київської студії «Новатор-фільм», які організовували на фесті анімаційну майстерню. Дві стрічки було відзнято за сценаріями, які перемогли в конкурсі, що його було оголошено на сторінці АртПоля зазделегідь. Ще дві творились всіма охочими протягом семи днів роботи майстер-класу. Було задано теми – канікули в селі, для пластилінового мульта, й творення світу, яке втілювали за допомогою «піску» (його роль грала підсмажена манка) та підручних предметів: гілочок, шишек, шматочків дроту тощо. Декоратор студії «Новатор-фільм» Оксана Прищепа каже, що найбільше її вразили діти – їхні ідеї були дуже несподіваними, дивними, а також те, наскільки вправно й швидко оволодівали складною технікою малювання піском люди, які вперше тут спробували себе в мультиплікації. Результат співтворчості було показано в останній день фестивалю на великій сцені, у поєднанні із виступом гурту «НаГуаль», і це була грандіозно вдала ідея!

Ще іншу грань творчості (також у взаємодії із гостями фесту) продемонстрували фахівці VJ-майстерні «КУБ». Зняте протягом дня ввечері вже можна було побачити – спочатку на малій сцені, а тоді – на великій.

Докладно описати роботу всіх майстер-класів просто неможливо, і пропустити щось шкода. З іншого боку, деяким «класам» більше підходить визначення «диво» – летючим ліхтарикам Бєлова, чи гігантським мильним бульбашкам, які за допомогою двох паличок і мотузочки між ними пускала Сашка із Польщі. Вона назвала це «air art», а до того, як народилось це визначення, казала, що займається street art’ом і це включає всі форми мистецької взаємодії із довкіллям. А майстрами унікального вміння пускати бульбашки діаметром більше метра стали чи не всі, хто завітав до Верхньої Букатинки.

Це поселення у межах фестивалю, патріархом якого природно й традиційно був Олексій Альошкін, об’єднало в просторі як традиційне мистецтво – дерев’яну скульптуру, фотографію, одяг, так і творчі форми, що не підпадають під жодне визначення. Зрештою, вони його й не вимагають. Бо опис, як і фото, навряд чи щось додасть до розуміння концепції «наживо»: мистецтво, що твориться тут і зараз.

На жаль, далеко не всі раділи цій вільній творчості: ще в перший день до Олексія Альошкіна підійшли міліціонери, й попередили, аби вони не чули його дзвонів. Минулого року деякі витвори було просто вкинуто в річку, тож химерні різнобарвні конструкції довелось обгородити сталевими прутами – щоб у відвідувачів не було спокуси використати дзвони із розфарбованого посуду за призначенням. Імпровізовану огорожу одразу було заквітчано кольоровими нитками, стрічками, фантастичними квітами Агіци Бо-Гі, зробленими у техніці recуcling art, а по-простому кажучи – з упаковок та іншого сміття... 

Вечірній театр тіней з Верхньої Букатинки (а в інший, не фестивальний час, – зі Львова) представляв свої спектаклі, залучаючи музик-аматорів з числа глядачів, що могли прийти зі своїми інструментами або взяти просто тут все, що звучить. Також охочі могли стати акторами-тінями, танцювати в промені, що падав на екран, або пускати на нього бульбашки.

Кульмінацією позбавленого обмежень букатинського арту став в останній день фесту голий показ мод від Мокші й Сумно?Кому. Ведучих у цього перфомансу було двоє – Олексій Альошкін і Лірник Сашко, які розповідали історію, що вигадували по ходу дійства. Моделі знайшлись просто на фестивалі, крім Богдана Логвиненка й Олени Шарговської, які вже давно з нетерпінням чекали на вихід колекції сумно?одягу, і Сашка Бо-Гі, що спроектував ці яскраві одежинки. Публіка реагувала доброзичливо, а сусіди букатинців, Перкалаба, з радістю долучились до показу. Щоправда, лише в якості фотомисливців (у блозі Ростислава Шпука можна побачити те, що «свої» цнотливо приховали від широкої аудиторії). 

Вечірні концерти були якісними й повнокровними, але вони, як на мене, не стали емоційною домінантою фестиваля. Так, на них були хмари народу і зовсім цивільного зокрема. Багатьох не лишили байдужими потужний «Boot», прекрасна Татош Банду, запальний Telamure, феєричний НаГуаль. Можна було оцінити, якими можуть бути Пропала грамота і Перкалаба в умовах перфектно виставленого звука... Але це було скоріше бонусом, як і годиться – святковим завершенням дня.

Фестиваль, дійсно, не обмежився двома великими концертами. Це справді був тиждень радісної діяльності, для якої годі підібрати точне означення. Хіба що повернути слову»фестивалити» початковий сенс, у якому основним буде не «набухатись», а «радіти».