Білоруська фантасмагорія, або Про те як мишка до самого кінця лишалася оптимісткою*

Про те, що не все так добре у нашому світі всі знають давно, проте дуже мало людей намагаються сказати про таке вголос. Певно тому, що вважають, що рано чи пізно кожен має сам дійти до такого висновку. Що рано чи пізно кожен homo sapiense, якщо він дійсно-таки sapiense, пройшовши безліч випробувань та сотні разів підкорившись долі, усвідомлює, що справедливість існує, але не тут і не зараз. Ми часто нарікаємо на те, що наша Україна квазідержава, що, мовляв, у нас все є, але тільки на папері і тільки для вибраних, що все, що декларується, ніколи не виконується, а те, що робиться ніяк не позначається на нашому житті. Ми вважаємо, що ми одні такі – живемо за писаними законами у світі, де вони ніколи не діяли. А що як десь тут, зовсім-зовсім близько існує держава, яка живе взагалі не за юридичними законами, а за законами фантасмагорії? Держава, у якій вже давно змішалися поняття правди і брехні, в якій слово матеріальне хоча б тому, що це єдине, що в кожної людини є і чого влада ще не спромоглася до кінця приватизувати? Що як ця держава – така близька і знайома – пропонується нам декотрими політиканами як вирішення всіх наших власних проблем?

Особисто для мене, книга Василя Бикава стала першим знайомством із сучасною білоруською літературою. Зізнаюся, що існування такої мене здивувало. І ще більше здивувало після прочитання цього зібрання притч. Стало просто по-людськи цікаво, чи видавалася ця книга у рідній Білорусії, чи сприйняли її білоруси, і чи не розтрощили її критики та цензура. Бо Білорусія, якою вона постає поміж рядків Бикава, зовсім не така, якою ми звикли бачити її з екранів свого TV. Що вона для нас? Комедія, рідкісний випадок, коли комедійний жанр так гарно прижився на політичній сцені. Нам смішно, коли говорять про бульбу, про Бацьку, переобрання і регалії якого вже важко скоро буде перерахувати, ми кепкуємо з білоруського потурання Росії, її бажання угодити старшому братові. А насправді, все набагато гірше, все кардинально інакше. Білорусія – не дешевий комедійний серіал, з проплаченим сюжетом, затасканими головними героями та старими жартами. Білорусія Василя Бикава – це незакінчена трагедія. Це Республіка Безгрошова (РБ – офіційна назва держави Республіка Білорусь, саме на цьому і алюзує письменник), країна, у якій всі давно забули власну мову, стали німими, бездумними, бездіяльними. Це фантасмагоричний світ, де давно релігією став алкоголь, грошима – коштовні етикетки від пляшок, надруковані на високоякісному фінському папері, де брехня перестала бути гріхом, де правду знають тільки переможці і нав'язують її усьому народові, де державою керують або клани, або СС (Спілка Стукачів за Бикавим), де на могили справжніх героїв кладуть лише одну маленьку червону квітку і то тільки вночі. Це та Білорусія, якою її побачив письменник, що прожив усе своє життя на цій землі, що все мріяв про кращі часи, що мріяв, що зі здобуття незалежності нарешті він зможе говорити МОВОЮ не алегорії, а принципів. А тут виявилося, що нова влада нічим, окрім облич та костюмів не відрізняється від попередньої – нова влада принесла нову правду, нову релігію та нового Вождя. А тих, хто її не приймає вона просто знищує. І тому мова алегорії повернулася, і тому виникла ця збірка притч – приповісток чи казок для дорослих. Про що вона? Про речі втрачені в глибині віків та заховані у сейфах державних установ Білорусі. Про людяність, про право на власне слово, про право на життя і чисту совість, про бажання жити і бути щасливим, про банальне прагнення нарешті прийти до свого дому і усвідомити, що він дійсно ТВІЙ. А не блукати як герої притчі «Ходільці» пустелею туди й назад, щоразу міняючи проводиря та не змінюючи суті.

Всі алегорії Бикава читаються дуже легко. Можливо потім буде важко пояснити, чому саме таке поняття вкладається в його алегорію, але при читання воно цілком очевидне, воно не потребує додаткового трактування – воно лежить на поверхні і його треба просто хотіти побачити. Деякі історії навіть позбавлені прихованого змісту – просто там нічого більше приховувати – всі і так все це знають, просто бояться відкрито про це сказати чи подумати. Серед найкращих притч збірки, я б назвала «Кішку й мишку», «Маленьку червону квітку», «Нову цивілізацію», «Три слова німих» та звісно ж «Ходільців». Вони всі різні, але фактично несуть одне і те саме послання – боротьби суворої реальності з віртуальністю, яку так вдало створюють наші північні сусіди. Це погляд на трагедію зсередини. Погляд людини, якій ця трагедія дійсно болить, якій вона не байдужа. Це голос волаючого у пустелі. Це голос німого, його передсмертний крик, тому такий щирий і болючий, тому такий сильний. Це можливість заглянути кожному білорусові у душу та розуміти тих людей, що, попри те, що брати-слов'яни, але дуже відмінні від нас. Спроба зрозуміти, що весь їхній сміх, це сміх крізь сльози.

«Ходільці» - збірка для вільного розуму. Її треба читати тоді, коли мозок не завантажений іншими проблемами. Бо це короткий жанр, а він, як відомо з досвіду Стефаника, здатен здійснювати більший вплив на людину, аніж романи. Тим-то і приваблює книга Василя Бикава – своєю стислістю викладу, простотою життєвих істин та ледь вловимим підсвідомим оптимізмом. Його природність притягує, а відвертість – шокує. Це абсолютна інша реальність білоруської ірреальності, яку дійсно варто почитати.

* рядок запозичено із притчі Василя Бикава «Кішка й мишка». Алегорія, по-моєму, зрозуміла, якщо мишка лишалася оптимісткою, значить ні до чого хорошого це не призвело. Але намір та алегорію назви пропоную читачеві розгадати самостійно – відповідь у приповістях Бикава.