«Душа» Ївги Веснич – соціально стурбована фантастика

Душа, Ївга Веснич«Душа» – це ще один малесенький роман, що вийшов у серії «Книжечка для дамської сумочки» видавництва «Дуліби». Ївга Веснич позиціонує себе як таємничу та малоговірку особу – біографічних відомостей про себе не надає, наголошуючи хіба що на любові до Києва.


Йому ж, Києву, і присвячено роман: «Моєму Києву – місту, яке я втрачаю».

Сюжет роману схожий на нову сукню, яку спеціально покоцали та пошматували, аби надати менш глянцевого вигляду. Чому? Бо в передмові декларується «випадкову» плутанину між двома різноплановими текстами, але як для «випадку» переплетені вони занадто рівномірно. Загалом же текст побудований за більш-менш стандартною схемою: хтось знаходить старі документи, розшифровує їх, а потім на свій розум впорядковує та видає.

Два «віднайдені дослідниками у 2056 році» тексти – це доповідь, виголошена на Форумі києвістів у 2010 році, та опис поневірянь і душевних страждань тридцятиоднорічної журналістки Гонорати у 2006 році. За версією автора, саме у 2006 сталася катастрофа, якій присвячений Форум києвістів – Київ зник з лиця землі, вижили тільки ті, хто на вихідні виїхав за місто.

Апокаліпсис не з’являється нізвідки. Ївга Веснич вважає, що Київ згубили його ж мешканці. Схема «згублення» міста проста і навіть трохи дратує плоскістю та алегоричністю образів: одного дня у місті з’явилися чорти, відкрили офіс у Будинку з химерами і почали скуповувати у населення душі в обмін на виконання всіх бажань. Звісно, морально нестійкі кияни кинулися продавати душі – і за певний час Київ зник. Все просто: нагрішили – отримуйте покарання. Це – факти «наукового» тексту-доповіді одного з дослідників-«києвістів».

У «художньому» ж тексті змальований певний період життя тогочасної киянки. Її звати Гонората, вона продажна журналістка не менш продажної газети. Пише статті-оди про політиків, від яких її насправді нудить, а в проміжках між роботою встигає закохатися в чоловіка, захотіти за нього заміж та набриднути йому. Власне, останнє – розрив із коханцем – виводить Гонорату зі стану більш-менш рівноваги. Вона йде продавати душу, душу в неї не купують (збрехала з датою народження), тому вона продає її спекулянту на вулиці. А потім – Апокаліпсис. Все лінійно і без несподіванок.

На перший погляд це пересічний текст – справді, він не вирізняється ні особливим авторським стилем, ані можливістю «тримати» читача до кінця. У ньому є щось інше. Цей роман – сучасний і ностальгійний водночас. Як та ж таки нова сукня – має модний фасон, але старомодний колір. Чи навпаки.

Тематика роману незвична для сучасного літературного процесу. Після тривалого панування напрямків реалізму та натуралізму література наситилася «соціально стурбованими» текстами. Тому автори навчилися літературному стриптизу, а читачі – вуайєризму. Ївга Веснич повертається до проблем, про які вже давно не пишуть – політика, заробітна плата, бюрократія, моральний занепад людей тощо.

З іншого боку, роман наскрізь постмодерний. Все, написане в романі, є суцільним симулякром – імітацією реальності. Така гра могла б видатися навіть цікавою... Але авторкиня не дотягнула до цього рівня – занадто помітна її особиста думка щодо того, що відбувається, занадто прозору вона натякає «Кияни, схаменіться!».

Так що навряд чи цей текст захочеться перечитувати суто з естетичних міркувань – виховні романи давно вийшли з моди.