Іра Цілик: «І в режисурі, і в літературі я досі почуваюсь першокласницею»

Молода «режисерко-літераторка» Іра Цілик встигла видати книжку віршів, книжку прози і зняти фільм. Яскрава, артистична, завсідниця поетичних вечорів і фестивалів, Іра несподівано  майже півроку тому  усамітнилась в селі. Про сучасну літературу, «дауншифтинг» по-українськи, світове кіно та багато іншого поговорили з письменницею і режисеркою.

Іро, ти вже спробувала себе в поезії, прозі, кіно. Де природніше почуваєшся?

«Спробувала» – це правильне слово. Насправді, і в режисурі, і в літературі я досі почуваюсь якщо не дошкільнятком, то ученицею перших класів точно. Мабуть, це природно, бо один із тих китів, на яких вони базуються, – це життєвий досвід. Ще донедавна на режисерську спеціальність принципово набирали виключно тертих життям абітурієнтів. Тепер я думаю, в цьому все-таки був резон… Стосовно ж пріоритетів, то зараз на перший план у мене вийшла проза. В режисурі є поняття «синдрома Крега»: був колись театральний режисер і теоретик Гордон Крег, який ніяк не хотів змиритися з власною залежністю від такого компонента видовища, як актори. Він міг педантично вирахувати кожен свій крок, але не мав можливості замінити героїв супермаріонетками. Написання ж прози якраз передбачає незалежне конструювання будь-яких паралельних вимірів, бо цей процес непідвладний ніяким стороннім факторам – акторським капризам, продюсерським амбіціям, жалюгідним бюджетам і т.д., і т.п., окрім механізмів власної голови.

Які для тебе переваги кожного зі способів самовираження?

Ну, про прозу я вже сказала. Стосовно ж поезії, то особисто для мене це та матерія, з якої ліпиться «остановісь, мгновєньє!» Якщо в роботі над прозою довго не протримаєшся на ефемерному паливі натхнення, то вірші завжди пишуться на одному видиху і приходять тільки тоді, коли вони цього хочуть… Кіно? Я говорила про залежність режисера від інших людей. Скажу те саме, тільки тепер в іншому ракурсі: робота над створенням фільму для мене найцінніша таким поняттям, як команда. Кілька десятків по-різному сформованих особистостей у процесі зйомок перетворюються на один багаторуко-око-вухий організм, який ладен продати свою спільну велику душу за результат (це, правда, буває не завжди). Сила такої збірної енергії виходить за рамки пояснюваних словами речей.

Вибрала собі вже щось чи шукаєш далі? Музику писати не збираєшся?

Зараз мій життєвий барометр зашкалює у бік літератури, але це зовсім не означає, що я більше не працюватиму в кіно або не спробую себе ще в чомусь іншому. Обов'язково хочу підступитися до сценаристики, тим більше, її «тато» з «мамою» – це якраз і є кінематограф із літературою. 

Ти зараз усамітнилась у селі. Спочатку – розкажи, як прийшла до такого рішення.

Несвідоме рішення стало свідомим тоді, коли ми з чоловіком раптом зрозуміли, що вже живем у засніженому будинку за 130 км від Києва. Спочатку все було спонтанно: у грудні ми несподівано вирішили, що маєм почати новий рік по-іншому, що настав час збирати каміння (скільки ж можна його розкидувати?) і все в тому ж дусі, після чого відрізали собі шлях до відступу, позбувшись орендованої квартирки, зібрали речі і поїхали до Чернігівської області жити в сільському будинку, який належить моїй сім'ї. Майже шістдесят років тому прадід, хірург, який переїхав з післявоєнного Києва зводити лікарню в селі Мрин, побудував цей добротний дім і вдихнув у нього свій характер. Будинок дуже надійний і добрий, в нього можна посидіти на колінах і поскиглити про бентежне своє життя: перевірено на власному досвіді. Крім того, дім переповнений старовинними меблями і всякими інтер'єрними дрібничками, мисливськими трофеями, фотографіями, книгами – все це дихає. Останні років двадцять він зимував на самоті і явно не схвалював свого нового дачного амплуа: після смерті його постійних мешканців (прадіда і прабаби) моїй сім'ї довелося обмежитись тільки теплими місяцями року у спілкуванні з домом… Коли ж ми приїхали цієї зими, то знайшли його в летаргійній сплячці. Кілька днів відігрівали, поки у змерзлих стінах потихеньку не зажевріло життя. Дім прокинувся, вирішив, що нам, соплякам, можна довіряти. Ми це відчули та оцінили.

І як воно - не розчарувалась згодом у «простому житті»?

Нещодавно мені трапилась одна східна мудрість, яка добре пасує поясненню нашого «дауншифтингу»: «Якщо не можеш розпочати подорож, то сядь перед своїм будинком, сиди і чекай… і тоді весь світ пройде перед твоїми очима». І річ не в тому, що ми не можемо подорожувати, просто сидіння на одному місці інколи дає незрівнянно більше. Якщо ж говорити про «просте життя» від імені мого приземленого Я, то скажу так: щоб поїсти, зігрітись, помитись в умовах сільського побуту, потрібно більше зусиль, але все це тримає нас у тонусі.

То що, цивілізація - зло? Чи тобі чогось бракує, все ж, «у пущі»?

Я людина міста на всі 100%, але деякі речі неможливо сприймати адекватно, якщо дивишся на них постійно «крупним планом»: іноді потрібно хоч трохи відходити вбік… У нашій зміні крупності нема нічого кардинального, звісно, ми потім вернемось до Києва. Просто зараз ніяк не можемо впитися цією нереальною внутрішньою свободою і поки що не відчуваємо потреби в поверненні. Можеш собі уявити мій день, кожен день? Я п'ю березовий сік відрами, ганяю на веліку, слухаю тишу, дихаю густим солодким повітрям, читаю до одуріння, спостерігаю за тими внутрішніми процесами природи і села, про які раніше навіть не здогадувалась, і пишу, пишу. Все це схоже на якусь іншу реальність, тільки інтернет не дозволяє мені стати зовсім асоціальною особою.

Кажеш, що пишеш зараз багато. А звідки сюжети, образи береш – зі спогадів? Чи з повсякденних спостережень?

Якщо чесно, вже після виходу своєї прозової книги я усвідомила, що процес її створення мав небагато спільного з професійним підходом. Не скажу, що вона писалась «лівою ногою», зовсім ні, іншим органом – серцем, але тепер я багато в чому змінила власне ставлення до роботи над прозою. Вчуся писати – працюю з прототипами, намагаюсь свідомо вибудовувати всі композиційні та стилістичні елементи, полюю на історії, нові слова. Крім того, у своїх рожевих окулярах я змінила діоптрії для читання: якщо раніше тільки фільми дивилася, розбираючи їх на складові і відзначаючи очевидні шви, то тепер така сама історія почалася з книгами. Можливо, все це звучить інфантильно, але я вірю тільки в ті америки, які відкрила сама… Стосовно ж знаходження сюжетів і образів, то на даному етапі мені найбільше імпонує підхід використання живого м'яса матеріалу в авторському перебріхуванні (або – огранюванні, кому як більше подобається). Іноді спілкуєшся з якоюсь людиною і раптом ловиш себе на внутрішній азартній трясучці від усвідомлення, що ця людина – готовий персонаж. Що, тим не менше, не заважає мені потім приставляти йому ручку або ніжку від чужого гарнітуру… Мабуть, це очевидні механізми. 

Твоя перша і поки єдина повість «Післявчора» викликала досить бурхливу реакцію. Навряд ти до цього поставилась індеферентно. Які ти висновки для себе зробила з цього?

Останнім часом мені дуже хочеться потиснути чесну руку товариша Вєллєра за розділ «Критика критики» в його книзі «Перпендикуляр». Там дуже переконливо йдеться про поняття відносності. Але, оскільки ховатись за чоловічу спину в такому питанні було б некоректно, спробую пояснити, що я думаю про чужі реакції, позитивні і негативні, загалом. Скажімо так, враховуючи чиїсь думки стосовно власної творчості, не зайвим було б мати при собі такого суфлера (пам'ятаєш утопічні ідейки Амелі?), який би вчасно підказував: «А судді хто?». Бо судді – це люди діаметрально різних віку, рівня ерудиції, освіченості, досвідченості й особистих уподобань. Якщо брати до уваги й серця весь мед і діготь, то дуже легко збитися з власних орієнтирів.

«Українське сучасне кіно», «українська сучасна література» – ти, безперечно, є частиною цих явищ. А чи цікавлять тебе саму ці процеси в цілому?

Не можуть не цікавити, це ясно, хоча в оцінці цих явищ я, мабуть, буду дуже суб'єктивною. Сучасне українське кіно, з моєї точки зору, взагалі знаходиться поза контекстом світових кінопроцесів, тому що цей вид мистецтва апріорі не може бути «чистим» (в розумінні «чистого мистецтва»). До тих пір, поки закони не передбачатимуть реальних вигод для інвесторів, у нас не буде повноцінної кіноіндустрії. Численні телефільми, продуковані для російських каналів, а також поодинокі авторські проекти і специфічного характеру картини, зроблені на замовлення Мінкульта, не складають адекватного обличчя національного кінопродукту. Українська сучасна література, здається, поводиться жвавіше, хоча по-справжньому скромні продажі більшості свіжовиданих книг досі жалібно натякають на те, що їхня цільова аудиторія далека від масового читача. Звісно, про кількамільйонні тиражі тієї ж «Юності» радянських часів згадувати в такому контексті нема ніякого сенсу, але іноді складається враження, що сучасна українська література – взагалі, не більше, ніж гра для своїх. Правила такої гри часто передбачають видання не вповні професійного продукту, в тому числі, твори зовсім ще молодих, несформованих авторів. Ці книги в більшості своїй вирізняються явною незрілістю та іншими симптоматичними вадами, але якщо за цим стоїть сильна, неординарна особистість, то дуже цікаво спостерігати за тим, як вона росте з кожною новою книгою. Критика вже всі зуби сточила об молоду літературу, а я не сумніваюся, що років за десять професійне сито відсіє всі плевела, і ті письменники, які залишаться, природно перейдуть на інший рівень. Можливо, до тих пір інтерес мас до української сучасної книги також сягне набагато ширшої аудиторії, ніж кілька сотень тінейджерів, що тепер на своїх сторінках вконтакті.ру пишуть «весь укрсучліт» в розділі «Улюблені книги».

Ок, повернімось до світових процесів, зокрема, в кіно. Поділись із читачами Сумно?Кому своїм варіантом обов’язкових для перегляду стрічок.

Скласти такий список дуже важко, у мене в голові не вміщаються всі варіанти правильних відповідей. Скажу лише, що за останні роки особисто я трохи охолола до європейського, тим більше, артхаусного кіно, натомість, не втомлююсь відкривати для себе американські фільми, тільки не ті, попкорново-маскультівські стрічки, які переважно відомі широкому загалу, а, так би мовити, картини другого, авторського ешелону. В такій потужній індустрії як Голівуд, звісно, достатньо місця для кіно всіх без виключення напрямків, і серед них я страшенно люблю доволі прості фільми, зовсім позбавлені непотрібної патетики, багатомільйонного постпродакшну та іншого комерційного жиру, яким природно скапують топові блокбастери. Натомість, в таких картинах є міцні драматургічні основи, відточені історії, які спокійно, нефорсовано, без розриву селезінки і псевдохудожньої мішури, розповідають про «маленьких людей», про те, як гниє американське суспільство зсередини…

Скоро літо. Що плануєш за нього встигнути?

Дописати збірку оповідань, над якими я зараз працюю, походити кримськими горами до шоколадного кольору власних колін, з'їсти по відру мінімум ягід і фруктів кожного виду, посадити дерево і… далі за списком:)