«…майже ніколи не навпаки»: коронована Матіос

Нова книга Марії Матіос «…майже ніколи не навпаки» одразу привертає до себе увагу, інтригуючи вже тим фактом, що саме вона здобула ґран-прі на цьогорічній «Коронації слова». Розмови про доцільність участі відомої письменниці в конкурсі, який має на меті вишукувати нові таланти, ведуться і по сьогодні. І які перипетії не розгорталися б навколо цієї теми, все ж маємо погодитися: книга варта уваги.

Будь-яка людина прагне звичайного щастя. Хай навіть за це вона потім розплачуватиметься усе життя. Бог не бавиться з людьми. Він нагороджує їх, даруючи такі бажані хвилі щастя, які потім забирає, залишаючи в пам’яті закарбовані навіки спогади. Приблизно так можна окреслити основні тези трьох новел цієї сімейної саги, як її назвала сама авторка. І на додачу – роль фатуму в житті людини.

Чи вірите ви в Долю? У ту, яка може пригорнути, подарувати тепло й насолоду, яка здійснює бажання й надає сили жити… А чи вірите в ту Долю, яка знищує сподівання, відрубує паростки останньої надії, змушує просто складати руки й мовчати?.. Бо що вже скажеш, якщо ця ж таки Доля відняла в тебе голос – як у Олекси Говді? Як зупиниш горе, коли воно вже оселилося в тебе за припічком – як у сім’ї Чев’юків? Що вдієш із ревнощами, коли в твоїй хаті живе двійко чужих дітей – як у Грицька Кейвана? Чому утримуєшся від самогубства, коли фактично не маєш заради чого жити – як Петруня? Як захистити себе від наклепів, коли необхідно змовчати про свою чоловічу неспроможність, – як у Івана Варварчука?

Сюжети розгортаються, наче клубок ниток, який пустили додолу. Світ постає як чудернацька мозаїка, складати яку може лише Бог. Він же інколи бавиться з кольорами-долями людей. Так здається на перший погляд, коли читаєш новели. І навіть хочеться засуджувати Грицька, Івана, Олексу, Петрусю з Дмитриком… Але – з темряви проступають нові фрагменти мозаїки – і приходить розуміння, що у кожного в шафі заховано скелет. І якщо про це забувати, можна так і не побачити усієї картини, заплутати клубок - і ніколи вже не розплутати його.

В якийсь момент зникає межа між реальністю й маренням – і тоді бачиш не те, що хочеш, а те, що мусиш – як богодуха Маринька, яка двічі намагалася вкоротити собі віку через Кирила, і те, що відчуваєш – як Грицько та Іван, яких ревнощі та неможливість примирення привели до страшного злочину над бідним хлопцем. Тоді мозок піддається порухам почуттів… і все виходить з-під контролю – як у Петруні та Дмитрика, коли вони усамітнювалися на горищі стайні.

Марія Матіос постає перед нами в ролі тонкого психолога, виписуючи настільки непересічні сюжетні лінії й просто вибиваючи з колії густим імпресіонізмом останніх речень. Жах від описаних у першій новелі подій притягає магнітом: змушує шукати пояснення. Читач переймається, співпереживає, лякається і відчуває справжній катарсис. Певно, це одна з не багатьох книжок, де читач до останніх сторінок залишається у підвішеному стані зі своїми припущеннями-передбаченнями.

Трансцендентний реалізм, екзистенціальні вкраплення з властивою лише Марії Матіос мовою, непересічні колізії в житті, здавалося б, звичайних людей, - це те, чим твір притягує до себе. Маємо також відзначити те, наскільки серйозно підійшла літаґенція «Піраміда» до видання «…майже ніколи не навпаки». Висока якість паперу, робота над обкладинкою, використання в оформленні картин Сергія Іванова. Одне слово – таку книгу хочеться відкривати знову і знову.