Марина Соколян: «Писати варто лише тоді, коли відчуваєш, що «насправді все інакше»

Марина Соколян – одна із тих молодих письменників, чиї твори не тільки видають, але й обговорюють, а значить – читають. Поговоримо з нею про її ставлення до реакції на її тексти, найновіший роман «Новендіалія», у якому знову «все інакше», авторитетів та книжки для обов’язкового прочитання.


Коли Ти вирішила, що будеш письменницею? Коли вийшла Твоя перша книжка – Ти вже відчула , що все в тебе вийде і Ти будеш популярною?

Навряд чи таке можна вирішити одноосібно. Ти, приміром, не можеш вирішити бути студентом, доки не складеш вступних іспитів. Так само і тут, лише іспити доводиться складати ледь не щодня. Ти мовби питаєш дозволу у своїх читачів на те, щоби бути письменником. Ну бо, якщо тебе ніхто не читає, який ти збіса письменник? Максимум – автор.
Популярною ж я себе не відчувала ніколи. Бо що таке популярність? Повні стадіони, які збирає твій виступ? Фото в гламурних журналах? Не було такого. А хоча ні, брешу. Фото раз було. Але стадіонів – точно не пригадую.

То за чим Ти оцінюєш успіх письменника? Хіба за фото в глянці, розмірами накладів і забитими залами на презентаціях?

Будь-яке соціальне явище можна оцінювати кількісно, можна – якісно. Розміри, кількості, індекси цитувань… не знаю, в мене з матметодів благенька «четвірочка». Чи можна кількісно оцінити любов і повагу? Мабуть, можна, але мені завжди здавалося, що при цьому втрачається щось важливе.
Знаю, що для мене великі наклади – в жодному разі не рекомендація до прочитання книги. Може навіть і навпаки: що вужча аудиторія певного письменника, то сильніший вплив його ідей на конкретного, «цільового» читача. От, скажімо, є ринок «Троєщина», а є крамничка дизайнерського одягу. В таку крамничку іде людина (не говоримо зараз про ціни), яка знає, що там – одяг, який найкраще їй пасує. Успіх у своїй невеличкій ніші – це також успіх. Біда в тому, що зараз не збагнеш, де чия ніша, а на ринку «Троєщина» і без нас не потовпишся.

Твої книжки – дуже різні. Від соціологічно-реалістичного «Кодла» до романтичного «депресивного екшену» «Новендалія», а ще ж був детектив «Сторонні в домі» й історіософський «Херем»... Але до них усіх дуже пасує, на мою думку, слоган серії «Поза фокусом», у якій вийшли дві найсвіжіші Твої книжки, — «насправді все інакше». Що це для Тебе?

Мені здається, писати в принципі варто лише тоді, коли ти відчуваєш, що «насправді все інакше». Тоді тобі, щонайменше, є що сказати. Мова не лише про якісь фантастичні допущення, радше – про відчуття того, що твій досвід, твої ідеї можуть заповнити якусь, нехай невеличку, лакуну.
А що книжки дуже різні… Можливо, це якась така схильність до гри, акторства, перевтілення. Такий мовби текстовий карнавал. Але стиль залишається той самий, мені здається. Від себе, коханої, не втечеш.

Так, Твій стиль справді упізнаваний., але при цьому – легкий, майже невловний. «Що важливіше, форма чи зміст?» - чи це актуальне для Тебе питання і як Ти для себе на нього відповідаєш?

Актуальне, чого ж, лише я ці речі не протиставляю. Форма може відповідати чи суперечити змісту – так чи так дістаємо певний художній ефект. Гарно, коли форма змісту відповідає; пригадується мені прелюдія до роману Еко «Баудоліно» – там герой занотовує свої пригоди мало що на палімцесті, а ще й ламаною, діалектною мовою. Так, власне, через вибір форми автор передає характер героя, демонструє його походження, виховання, ставлення до письма. І все це розумно та весело – просто цукерочка.
Буває, що форма і зміст не збігаються, це також цікаво. Який тут приклад навести? Ну, скажімо, кінострічка Фон Трієра «Догвіль» – реалістична драма, чиє візуальне рішення підкреслено театральне. В глядача виникає відчуття суперечності, абсурду, що якраз гарно підкреслює «меседж» фільму.
Для мене особисто, вибір форми – це завжди цікаве завдання, і щоразу воно вирішується по-різному. За що, може, і варто цінувати сучасне письменство, так це за зміну ставлення до канонів форми. Тепер це метод, інструмент літературної гри. Ну а гратися – це ж суто людське захоплення. Тут я людство цілком підтримую.

Наскільки б людина не була самостійною й оригінальною, все одно вона якщо не озирається на «старших», то принаймні відчуває себе в колі особистостей «одної крові». Хто твої авторитети? Дай зазирнути, будь ласка, до Твого пантеону.

От не знаю, чи пантеон чи пандемоніум… Авторитети – це люди збіса небезпечні. Буває, так захопишся чиїмись ідеями, що вже й не розумієш, де чуже, а де – власне. Фільтрувати треба авторитетів, проводити серед себе такий ніби аудит – з’ясовувати, що звідки взялося. Коротше, краще цитувати, аніж мавпувати несвідомо.
Що ж до моїх авторитетів, то я їх визначаю за частотою звернення до автора. Є книжки, які хочеться перечитувати, перегортати, тримати під рукою, як довідник. Серед таких «довідників» у мене Борхес, Зонтаг, Еко, Фаулз, Фрезер, Вайль, Дюркгайм, Леонгард… Багато хто. Навіть один давньоєгипетський візир на ймення Птаххотеп. Прикольний був дядько, хоч і маруда.

Людина дуже часто заглядає до свого улюбленого письменника... добре, якщо в книжку, яку він читає! Тож не раз зринала ідея створити ресурс, де авторитетні інтелектуали викладали б свої «top-10», «must read», «книги, які зробили мене», «що варто прочитати сьогодні» etc. Сподіваюсь, на Сумно? вдасться втілити цю задумку, можливо, із Твоєї легкої руки. Яке Твоє коло читання?

А, то я вже інтелектуал?! Нарешті це сталося! З мене – пляшка! :)
Втім, дуже важко було би визначити «топ» чи «маст» – це штука дуже ситуативна. Радше я би запропонувала своїх «top-10» книг для позитивного світобачення – як воно виглядає на сьогодні.

Террі Праттчетт. Практично, будь-що. Аби навчитися ставитися з іронією навіть до найсумнішого.
Х.Л. Борхес. Все. Аби переконатися в тому, що світ містить невичерпні скарби інтелектуальних втіх.
М. та С. Дяченко. «Ритуал». Аби пересвідчитися, що кохання – це не фантастика.
В. Набоков. «Лоліта». Аби оцінити високу поезію збочення.
К. Армстронг. «Історія Бога». Аби назавжди вилікуватися від релігійного фанатизму.
Ф. Кафка. «Замок». Аби упевнитись в тому, що наша бюрократія насправді добра і людяна.
Ш. Бодлер. «Квіти зла». Аби зрозуміти, яким тендітним та вразливим може бути зло.
У. Еко. «Плюси та мінуси смерті». Назва вичерпна.
О. Ірванець. «Любіть!». Тому що про любов.
Ж. П. Сартр. «Нудота». Аби переконатись, що комусь може бути гірше, аніж вам оце зараз.

А Ти взоруєшся на читача? Як Ти собі його уявляєш, кого, на Твою думку, мають зацікавити Твої твори?

Мені завжди цікаво, як люди реагують на мої книжки, однак я досі ще не змінювала нічого принципового в своїх текстах з огляду на цю реакцію. Правда, раз пані Забужко зауважила в моїй повістинці кілька слів поспіль у родовому відмінку. Так нині я намагаюся такого не робити.
Що ж до «групового портрету» мого читача, то я радше можу сказати, хто ним не є. Навряд чи мене читатимуть інтелектуальні сноби. Не читатимуть прихильники «класики, перевіреної часом» – принаймні, поки що. Релігійні фундаменталісти – ті, може й прочитають, але тоді вже точно проклянуть. Не братимуть моїх книжок до рук також ті, хто вважає, що література – це винятково суворий реалізм. До того ж, втрачу я мабуть і тих, кого лякають незнайомі слова на обкладинці. Хлопці «с района», для котрих «многа букав» – це проблема, також навряд чи долучаться до моєї аудиторії.
Що ж до решти людей – завжди є шанс на порозуміння.

Ти зробила якісь висновки із реакції на твої попередні твори? Що принципово інше буде у новій книжці?

Ні, рецепцію, я не те, щоби ігнорую… Я завжди емоційно реагую на відгуки – як хороші, так і всякі. Але от змінювати щось у своєму письмі варто лише тоді, коли поради дає особисто тобою визнаний авторитет. Ну бо коли слухати кожного, так можна шизофренію собі заробити. Фігурально мовлячи.
Нового буде… гм. Багато. Наразі відкладу містику з фантастикою. Хіба трохи лишиться, для декору. Буде більше про згадані «інтелектуальні втіхи». Слід позакривати багато важливих для мене гештальтів. Тьху. Коротше, тем важливих багато. Присягаюся, слова «гештальт» у назві не буде!

Що можеш сказати про найновіший Твій роман, «Новендіалію»? Є вже якийсь відсторонений погляд на цю Твою, оце щойно самостійну, дитину?

Ой, я не хотіла би казати багато, аби не обмежувати поля дискусії, так би мовити. Але мені було би приємно, коли б народ зрозумів, що в книжці у розважальній формі подається дуже серйозна, трагічна навіть тема. А що вийшло (як тут дехто каже) схоже на комікси, так це ще один приклад незбігу «форми» і «змісту». Еко от у формі детективу передав такі філософські матерії, що хоч сідай медитувати… Ну, я не хочу себе з ним порівнювати, але тенденція якась така ніби.

Дякую за цікаву розмову! Чекатимемо на дискусію навколо цеї, знов інакшої, Твоєї книжки. Бо попереднім її, здається, не бракувало...