«Мейли до Бога» Ярослави Івченко: Бог не має інтернету

У серії видавництва Дуліби «Книжечка для дамської сумочки» нещодавно вийшли друком «Мейли до бога» Ярослави Івченко. Назва серії пропонує читачеві кілька шляхів для інтерпретацій, провокує кілька асоціативних рядів. Комусь одразу ж спадають на думку жіночі романи. Хтось припустить, що в тому має бути щось феміністичне.

Із самого початку хочу запевнити, що з першим твір не має нічого спільного й еротичних сцен ви тут не знайдете. Щодо фемінізму – можливо, подекуди, але мова може йти лише про окремі елементи, а не про феміністичний тип письма в цілому.
Про що роман? На це питання відповісти не так і просто, адже він не передбачає сюжету. Перефразовуючи класиків, можна було б сказати, що роман про все і водночас ні про що, але, все-таки, не є правомірним застосовувати щодо нього глобальні рамки. Назвати це простими саморефлексіями пересічної людини – грубе спростування множини змістів, які закладено в тексті. Моя суб’єктивна думка відслідковує радше спроби присвоїти категорію вічного елементам, які апріорно є нічим.

Якби не існувало друкованих романів, книжка мала б усі шанси трансформуватися в електронну скриньку. Проте, такої категорії, як «вхідні листи» там, на жаль, не передбачено. Роль адресата відведена Богові, та він, здається, не має доступу до Інтернету. А якщо й має, то в нього ж постійний «завал зі справами». Тож не залишається нічого іншого, як вірити в те, що листи таки читають, і виправдовувати адресата браком часу на них відповісти.

Розмови з самим собою, вилиті на папір, саморефлексії, монологи... Що це? Сповідь, одкровення, історія хвороби чи просто спроба написання щоденника? Сама героїня охоче назвала б їх одним великим футуристичним віршем, якби тільки не було слова «люблю» в кінці.

Насправді обрати Бога для читання цих листів – надзвичайно сміливе рішення, а ще сміливіше - називати його заразою. Героїня тут одна – Прісцилла. Вона то докоряє собі за своє виття і кричить про те, що хоче бути сильною, то волає про бажання бути нещасною, зламаною і безсилою, але не може. Закінчує щоразу це все роздумами про те, чи заслуговує сильна жінка на щось хороше. Прісцилла навіть робить жалюгідні спроби промовляти молитву, але сама розуміє, що в неї виходить лише «недолуга модифікація сакральних текстів».

Змучена життям, хвора набутим синдромом віртуалізації, що породжують осмислення емоцій у вигляді смайликів. Введення у текст мультимедійних елементів – риса, що не так вже й часто, але трапляється в тексті. А чи може бути інакше в письменниці, що творить в межах посмодерністичного дискурсу? Зрештою, авторка постає такою, як і більшість в сучасну добу – інфікованою вірусом екзистенційної кризи.

Це НЕ потік свідомості, адже в романі є логічний каркас, що зберігає послідовність і взаємопов’язаність подій. Це НЕ психологія. Це НЕ аналіз. Це НЕ гра. Можливо, це пошук. Цілком припустимо – констатація моральних терзань, але на більш поверховому рівні, ніж психологічний.

Прочитання навряд викличе значні зміни у вашому світосприйнятті. Але неодмінно наштовхне на думки про страждання і кохання, чи то пак про страждання від кохання, про сум і радість, хоча здебільшого про перше, можливо, про силу і слабкість вашої особистості, у разі, якщо ви жінка («Я дурна як пробка. І слабка, як метелик.»).

І останнє: чоловікам читати роман не заборонено, навіть більше, – рекомендовано. Як мінімум можу гарантувати сто сторінок легкої ненав’язливої непопсової прози.