«Одіссея» Олександра Білозуба: сенс життя – у постійному очікуванні

Днями в київському театрі ім. Леся Курбаса режисер Олександр Білозуб презентував свою нову виставу – «Одіссея». Усі актори з театру ім. Франка: Лариса Руснак, Олександр Форманчук, Андрій Водічев. В цій виставі практично немає слів та конкретного сценарію.


Глядачі, що виходили з залу по закінченню дійства з обличчями повними нерозуміння прямо питали: «А що це було?» або «А можна ще раз, ми нічого не зрозуміли?» Постановка дійсно складна – чітка й однотонна сюжетна лінія відсутня – вона різнокольорова, часом надто заплутана, обірвана й незграбно (навмисне незграбно?) зв’язна вузликами. У виставі є декілька незрозумілих пісень грецькою, декілька українською, плюс – короткий монолог Лариси Руснак, та й то майже наприкінці вистави – цим і обмежується увесь текст дійових осіб.

– Грецькі співи-гімни я привіз із-за кордону. – розповідає Олександр Білозуб, – вони вивчились дослівно на пам’ять акторами, разом з нотами, бо жоден з нас не знає грецької мови. Але це фестивальна вистава – вона буде зрозумілою для людини, що не володіє українською.

Насправді, фактично повна відсутність тексту, як на мене, значно ускладнює сприйняття того, що відбувається на сцені, глядач губиться, а іноді й просто втрачає інтерес. Слова акторів, нехай і поодинокі їх фрази (бо більше й не треба), у такій складній постановці мають бути таким собі орієнтиром для глядачів, чимось, що спрямовує у потрібне, нехай і дуже розмите русло, подій. Таких «орієнтирів» дійсно не вистачало і, гадаю, люди взяли від вистави значно менше, аніж потенційно могли б. А взяти можна було надзвичайно багато, оскільки постановка дуже абстрактна, я б навіть сказала – філософсько-абстрактна, і ця її абстрактність лишає багато місця для фантазії та роздумів глядачів.

Потужним поштовхом для роздумів стали декорації, які у виставі, відіграють неабияку роль, – пісок на підлозі, підвішене до стелі відро, з якого протягом усієї вистави крізь дірку у днищі сиплеться все той же пісок. Актори постійно ходять навколо цього відра, іноді розгойдують його, коли пісок перестає сипатися – штовхають відро, щоб він знову почав падати. Це все, і дії акторів, і сам образ піску, що висипається, дуже символічні. Ці образи, як власне, і всю виставу, кожен міг тлумачити і розуміти по-своєму: минущість часу, що стікаючи, пожирає життя, загубленість у часопросторі, безвихідь і неможливість щось зробити, виправити, досягти, гра з життям, смертю, їх сполученням... й ці асоціації можна продовжувати безмірно.

Сильне враження справило й те, що пісок не припиняв сипатися протягом усього дійства, глядачі чекали, що от, він же вже має закінчитися, ну ще трохи і все, скільки ж його у тому відрі може бути, але ж ні – відро трошки розгойдували і пісок знову падав. Нескінченно. Так само і Одіссей нескінченно поневірявся у подорожах, мріючи потрапити додому до Пенелопи, але ж... не судилося. Так, у Гомера він таки дістався берегів Ітаки, але Білозуб вирішив трохи змінити сюжет – його Одіссей ніколи не потрапить додому. У цьому, власне, і є головна теза та сенс вистави.

На питання «Чи не вважаєте, ви, що люди мало що зрозуміли з вистави?» Олександр Білозуб відповів:
– А ви читали Гомера? Я думаю, читали. Знаєте, якщо людина бачить на афіші Гомер «Одіссея», то він автоматично не думає, що це Чехов абощо. Це величезна книжка і не казочка про червону шапочку. Хоча у нас взагалі було під питанням робити це «Одіссеєю» чи ні. Оскільки постановка дуже слабко пов’язана з Гомером. Взагалі в первісному значенні герой – це дух померлого воїна, який приходить з того світу, щоб щось сказати живим. Велику треба мати мужність, щоб пробитись з того світу. В моїй постановці герой загубився в часі, він вже ніколи не повернеться до Пенелопи, хоч у Гомера він і повертається. Сенс життя Пенелопи буде у постійному чеканні, а сенс життя Одіссея – він іде. І не головне прийти – головне – це шлях і рух.

Часу на підготовку вистави було обмаль, оскільки актори задіяні і в інших проектах.

Готували просто бігом! – каже Лариса Руснак. – Часу не було зовсім. Я прийшла грати у цій виставі заради Водічева, який пообіцяв мене навчити співати, і Білозуба. А за Білозубом я піду куди завгодно – він тільки клацне пальцями і я за ним побіжу. Поки що ви побачили тільки перший ляп, далі вистава має спектися – однозначно. Взагалі ця постановка складалася як пазл – кожен актор був помічником режисера – кожен щось додумував до цієї вистави. Сценарію як такого не було, тільки якісь «накидки» режисера, тобто частково ця вистава зімпровізована. Тому кожен актор вважає, що сам вигадав цю виставу.

«Одіссея» – вистава, хоча й складна, проте вдала. Безумовно, прийти на неї, щоб посидіти й, вимкнувши мізки, просто відпочити, не вдасться. Потрібно думати під час вистави, пережовувати та компонувати усе те, що вам пропонують так, щоб воно смакувало. Потрібно думати й після вистави, намагаючись перетравити те, що ви тільки-но проковтнули. А можна не думати взагалі – і тоді ніякої насолоди від побачено ви не отримаєте. Адже «Одіссея» – це як пазл, який треба скласти й зробити це далеко не кожному під силу.