«Снідання з самотністю» Тараса Жеребецького: ЖЖ сивого підлітка

Кажуть, хорошим поетом можна стати вже в двадцять років, тоді як хорошим прозаїком – тільки під сорок. Часто це твердження є справедливим, надто ж тоді, коли всі, хто більш-менш пристойно писали шкільні твори, рвуться в літературу. З цього погляду завжди цікавими є дебютні книжки молодих авторів, надто ж тоді, коли ці автори пишуть майже по-дорослому, як Тарас Жеребецький.

Зовсім тонюсінька книжечка Тараса частково виправдовує назву серії («Агресивна бібліофілія»), повторюю – тільки частково. Агресії там не набагато більше, ніж сентиментальності. У змісті – два взаємопов’язаних творики («Снідання з самотністю, або 25 черепах» і «Сценарій мого життя»), які важко піддати бодай якійсь традиційній жанровій класифікації. Обидва – від першої особи, обидва напрошуються на автобіографічне сприйняття, обидва написані, як влучно підмітив Іздрик у анотації до видання, з «рідкісним поєднанням юнацького скептицизму з романтизмом поетичних образів». Я би додала ще – з деяким сентименталізмом у епізодах, що стосуються Тарасової родини.

Найбільше хочеться говорити про перший твір «Снідання з самотністю». Вдало підібрана метафора в назві робить «Снідання» досить претензійним у поетичному плані. Спочатку «Снідання з самотністю» видається чимось на кшталт подорожнього нарису. Під це визначення підпадає вся фабула твору (український хлопець їде в Америку й розказує, кого і що він бачить, порівнює з баченим раніше). Щодо жанру (літературознавці дуже полюбляють розмови про жанри й стилі) не можна сказати нічого певного, адже в нас поки що не утвердився жанр «ЖЖ» (життєвого журналу) – своєрідного аналогу «щоденників» у «он-лайн режимі». Здається, таке визначення найбільш вдало підходить під форму «Снідання» (в багатьох місцях автор фактично зазначає «current music» і «current mood»). Сторінки насичені покликаннями й цитатами, подеколи цитати просять, щоб на них клацнули, й тоді текст претендує стати популярним сьогодні гіпертекстом. Натякаю на те, що колись варто було б зробити ЖЖ-варіант «Снідання з самотністю».

Головний герой Тарас, якого «тупі й тлусті американці» постійно називають «Тáрасом із України» (з наголосом на першому складі), належить до «не такої» молоді, «дивної» з погляду «нормальних». «Ми не «дивні», ми «справжні» – говорить про себе Тарас. Він протестує, й виражає цей протест навіть у найменших дрібницях, таких, як от проколоти вухо чи не брати чужої телефонної трубки. Він викликає симпатію, бо направду є «справжнім». Тарас – «мандрівний філософ» із власними, часом досить гострими, поглядами на життя й повагою до «індивідуальності» свого броцака. В образі цього юнака дивним чином поєднуються психологія підлітка й людини, яка багато всього пережила. Йому 16 років, але він мислить по-дорослому, подеколи цинічно, часто – саркастично. Завжди – тверезо. Дитину в ньому видає сентиментальна туга за родиною, що лишилася далеко в Україні, бажання простого домашнього затишку, маминих цілунків перед сном, з любов’ю змальований образ діда...

Власне, сюжет досить простий, без будь-яких колізій і перипетій, без кульмінацій і навіть без «нормальної» розв’язки. В основі – традиційна опозиція «своє – чуже», «свій» герой у «чужому» світі. Відповідно, герой не приймає цього «чужого», звідси й сатиричний струмінь «Снідання». Навіть яблуко для Тараса – «чуже»: «Я вкусив американське яблуко – воно було холодне, велике й солодке, але не українське. Воно було чуже, до того вже треба було поволі звикати...» Критика американців і «американськості» в молодого автора подеколи буває гранично різкою. Це зовсім не схоже на захоплені розповіді багатьох інших тінейджерів, які брали участь у подібних програмах і яким усе подобалося й усе здавалося кращим, ніж удома. Американці з погляду Жеребецького – «раби свого життя», «нація в ізоляції», «нація блідих людей з білими зубами», вони тлусті, неохайні, ненажерливі, обмежені духовно й інтелектуально, лицемірні... Вони все роблять напоказ і навіть не цілують своїх дітей. «Вони анемічні і бліді зсередини і вони сиплять сірістю зі своєї блідої середини, наче заражаючи людей навколо вірусом штучної ввічливості, єхидності». Звісно, думки далеко не нові, але ж у літературі рідко можна говорити про новий «зміст», частіше – про нове «вираження».

Другий твір «Сценарій мого життя» читається як органічне продовження першого. В «Сценарії», який найбільше скидається на «мемуарик», знайшла місце та сентиментальна туга за родиною й дитинством, яка в «Сніданні» тільки прокльовувалася в натяках. За настроєм «Сценарій» у дечому справді нагадує «Центрально-східну ревізію» Юрія Андруховича. Жанр «спогадів» міг би видатися смішним, зважаючи на вік автора, якби в кінці не було слів «Мені буде сімдесят років через тиждень». Знову ж таки важко не помітити прив’язки до «Снідання», де герой також сприймається як набагато старший від свого біологічного віку.

Попри очевидні мовні ляпи, що просять редакторського втручання («Будучи малим, його, ймовірно, принижували і били старші гопи», с. 12; або «Америка навчила мене багато старих-нових відчуттів», с. 42), місцями зовсім погану вичитку й деяку незавершеність твору, дебютна книжка Жеребецького вражає дорослими думками, вдало підміченими моментами з життя, дотепними репліками на зразок розмови про сік: «– Апельсиновий чи яблучний? – спитала стюардеса, схожа на лярву. – Помаранчевий, - відповів я. – Такого, на жаль, немає. – Ну то яблучний».

З книжки «Снідання з самотністю» з часом можна зробити щось справді вартісне й знакове, якщо над нею добре попрацювати. Тішить, що в Тараса Жеребецького є ті якості, якими має володіти сучасний письменник: непересічність особистості, володіння словом і вміння зацікавити читача своїми думками. А також деякий життєвий досвід. Все інше, як кажуть, прийде з практикою.