«Таємниця» Юрія Андруховича: історія епохи

Саме таким епіграфом починається нова книга Андруховича «Таємниця». Епіграфом і передмовою. Читати «Таємницю» без передмови заборонено. Для тих, хто ще не знає як виникла ця книжка, спробую коротко пояснити.

У житті письменника з’являється один нав’язливий журналіст на ім’я Еґон Альт, якому конче треба взяти у Андруховича якнайрозлогіше інтерв’ю, конче потрібно написати книжку про українського письменника, і взагалі, якщо він(письменник) відмовиться, то «припуститься однієї з найтяжчих помилок свого життя». Заскочений нахабністю і наполегливістю журналіста, Андрухович, втім, не зразу погоджується на інтерв’ю. Він пише роман, його робоча назва – таємниця (чи «Таємниця»?), і всякі журналісти із своїми «детальними» інтерв’ю зараз недоречні. Але, наполегливість Альта бере своє, і одного лютневого дня 2006-го, вони таки зустрічаються у одній із берлінських кав’ярень. Надалі «вони» – головні дійові особи твору. З перших хвилин знайомства між письменником і журналістом зав’язуються теплі дружні стосунки, підкріплені спільними інтересами та спільними вподобаннями, починаючи від музики і закінчуючи марками алкогольних напоїв. Далі дія переміщається у помешкання автора. «Щодня ми проговорювали по 8-10 годин і між нами був його диктофон». Шість днів запитань і відповідей, життя Андруховича, історія українських поетів 80-их, що там поетів, історія цілої епохи, рафіноване, висушене, а також заспиртоване, усе це вмістилося у шість днів. Сьомого дня, вони вирушають у прогулянку Берліном, втім, проголошений день відпочинку все-одно не обходиться без диктофону. З’ясовується, що журналіст планує видати свою книжку лише після смерті письменника, що трохи засмучує Андруховича, який мав плани взяти подальшу участь в проекті. Втім, на його подив, за кілька днів поштою приходять сім дисків, на кожному з яких по дню розмов, а також лист від Еґона Альта. «Я майже впевнений, що тобі це може і повинно знадобитися...». А у травні, Андрухович дізнається про смерть журналіста у автокатастрофі.

«Ця книга починалася як фонограма – зі звуку. Цю книжку мала написати інша людина. Хоча, ні. Цю книжку міг написати тільки я. А написав я її тому, що у тієї іншої людини не вийшло завершити почату нею іншу роботу. У зв’язку з, мабуть, дуже поважною причиною. Її просто вже немає серед живих. І після певних роздумів, я вирішив, що замість тієї книжки буде інша, власне та, яку напишу я»
– розповідає автор на прес-конференції з нагоди виходу цього «роману в інтерв’ю».

Отже, з чого складається таємниця? Перші п’ять розділів-днів це життя Андруховича. Питання Альта короткі, відповіді на них у кілька десятків разів довші. Ці короткі розповіді обростають зауваженнями про все, що цих зауважень потребує. Про радянську систему, про батьків, про поетичну тусівку вісімдесятих, про якісь, до непристойності інтимні страхи і радості.

«Динамо» саме виграло Кубок кубків. 2 травня у Ліоні вони здєлалі «Атлетико» – 3:0. Коли на останніх хвилинах матчу Блоха, а потім Євтух забивали свої м’ячі, все навколо аж диміло від радості. І в ті самі хвилини Чорнобиль також димів, з гелікоптерів у реактор тупо сипали пісок, червону глину і свинець, а сотні пожежників отримували свої смертельні дози.»

Ця книга – не просто історія життя Андруховича-людини, це історія хвороби епохи пізнього совка, історія життя цілого організму, який випорожняється віршами, відригує армією, дихає свободою і потіє страхами. Цей організм проростає щупальцями у гуртожитках, кнайпах, таємних помешканнях і літературних зборах, при цьому, встигаючи підтримувати внутрішню комунікацію за допомогою таємної переписки, і Андрухович є навіть не серцем, чи «правою рукою» його, а лише одною, як правило незначною, частиною. Дивно, але Нарцис Одвічний десь зникає, і ми бачимо автора в його минулому таким, як він насправді був, справжнім. І у правдивість тексту зовсім не тяжко повірити. Проводячи паралелі із сьогоднішньою літтусовкою, бачиш, що міняються лише фізичні оболонки людей і політична ситуація, а пафос і поезія залишаються.

Якщо уявити собі карнавал, втілений виключно звуками слів і людським голосом, то це мав бути він. Чи, скажімо, інше порівняння: вірш як цирковий номер.

Андрухович розказує про Москву, Бу-Ба-Бу, Четвер, армію, гуртожиток, Київ, друзів – поетів, художників, божевільних, музикантів і мертвих півнів. Його вірші сиплються з тексту, однаково як із вуст автора, так і від його інтерв’юера. Його мова залишається все тою ж, фірмовий знак, ітеде, от тільки матюків у ній більшає.., остання данина совку? І з усього того, видається дивним, чому ми не бачимо його на літературних слемах. Застарий?

Шостий день є теж розповіддю про життя, але цього разу без запитань німецького журналіста. Це історії, які нікому розказувати, тому Андрухович просить його не перебивати, це розповідь про другу половину дев’яностих, таких дев’яностих, якими вони запам’яталися автору.

Останній розділ залишає двері відчиненими. Берлін, розмови про вічне і про жінок. Диктофон все ще включено.

«Слухай, ця біла примара, до якої ми так хочемо дійти, ну тобто ця начебто обсерваторія – це насправді що?»

Андрухович зникає за відчиненими дверима, і це, безперечно, знак.

Кожному варто спробувати ввійти, щоб мати свою думку...

«Я думаю, нам страшенно повезло у житті, правда ж?»