Віртуальні ігри в реальну смерть

Ми всі повально захоплені інтернетом, всесвітнім павутинням, але дуже часто навіть не здогадуємось, наскільки віртуальне, ілюзорне життя часто підміняє справжнє, спочатку заміщуючи, а потім знищуючи його. Мова навіть не йде про банальну інтернет-залежність, хворобу, аналогічну наркоманії, з аналогічними методами лікування. Це темна сторона інтернету, яка, на щастя, лікується.

Але є ще світла сторона інтернету. Адже інтернет – це втілення давніх людських мрій про Свободу, Рівність, Братерство. Адже інтернет є квітесенцією свободи. В ньому, зручно замаскувавшись ніком, можна робити будь-що. Якщо хто ховається під тим чи іншим ніком невідомо, та навіть якщо й відомо, користувачі є рівними між собою. Щоправда є ще адміністратори, але це вже технічний, а не комунікативний аспект.

Так ось, питання полягає в тому, що трапляється, коли світла сторона інтернету стає більш небезпечною за темну. Адже чим більша свобода, тим більша відповідальність. Людство схильне забувати про це. Небезпечно, навіть злочинно, коли відповідальністю нехтують, скажуть моралісти – і в цій своїй дефініції будуть праві.

Але є одна річ, яка дозволяє насолодитись свободою, обминувши таку серйозну річ як відповідальність – це гра, сама несерйозність. Відповідальність перед грою? Не смішіть мене! Віка, персонаж роману Яськи Литвин, роману-лавреата Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» якраз і запропонувала Максу – хлопцю з яким вона познайомилась завдяки інтернету – гру, гру, в якій не було б «переможців і переможених», гру в віртуальній реальності, «там, де незрозуміле стає прозорим, і де губиться сенс звичних речей», гру у всесвітньому павутинні. Але гра мінімізує відповідальність лише тоді, коли всі зацікавлені сторони сприймають її як гру. Інакше, у всесвітньому павутинні можна і заплутатись, не знайшовши виходу назад, в життя. Життя і інтернет – речі, які дуже легко якщо не стають несумісними (цей випадок якраз і ілюструє роман Яськи Литвин «Ігри»), то, принаймні, ускладнюють одна одну.

«Ігри» не дарма стали лавреатом такого престижного конкурсу. Віка цілком щира, коли каже (впевнений, як мінімум, тисячі дівчат зараз можуть повторити ці слова за нею): «Мені подобається, подобається, подобається цей неіснуючий світ. Ні, він існує десь на рівні телеграфних стовпів. Мені подобається реальність, створена тисячами фантазій тисяч людей. ... Хай вона віртуальна, але живемо (курсив мій – І.К.) в ній по-справжньому». Максим же не зрозумів самої суті гри, захотівши спочатку зустрітися з Вікою в реалі, й, зрештою, закохавшись в неї.

Ще у вірті вони грали в гру: загадували один одному здійснити різні ексцентричні вчинки, дивуючи оточуючих. Наприклад: зробити собі неймовірну, провокуючу зачіску, і з нею прийти на роботу, купити помаду, шокувавши продавщицю, діставати перехожих, випрошуючи в них мобілки etc. Промовистою буде вказана нижче цитата:
«- І чому ти, Віко, граєшся? – питає зелена.
- Тому що всі грають, – відповідає червона.
- І тобі не страшно, що ти – як усі?
- Ні, страшніше бути поза грою».

Зрештою, усвідомлюючи, що «їм добре разом тільки у вірті, та не будучи в змозі зробити вірт реалом» вони на завтра на десяту годину ранку домовляються про одночасне самогубство. Дійсно, їм так цікаво було гратись у вірті, а зустрівшись в реалі, Віка в квартирі Макса не побачила нічого крім жлобства, а будинок його друга – сина священника взагалі постав як фантасмагорична картина релігії-як-експлуатації. А Свобода, Рівність, Братерство? Залишились в інтернеті.

Пройшла ніч... Наступного дня, о 13:11, щойно прокинувшись, Віка шле Максу листа з побажаннями доброго ранку. А Макс сприйняв гру занадто серйозно, тож відповіді від нього не надійшло. Він не сприйняв згоду щодо самогубства як продовження гри. Чи просто проспав? Можливо, вірт вбив реал.

Ефектна кінцівка, погодьтесь. Ефектна і закономірна. Зрештою, ми всі любимо свої маски. Це зрозуміла Віка, але цього не зміг зрозуміти Макс, сприйнявши все занадто буквально, прагнучи зірвати маску з неї. Може, ми живемо у вірті й по-справжньому, але це лише означає, що в реалі ми в цей час вмираєм.

Доречно буде згадати історію, розказану Ларисою Денисенко під час Львівського форуму видавців на презентації цього роману. Лариса теж мала досвід віртуальних ігор. Вона назвалась чоловіком на одному форумі. Зрештою, в неї закохалось дві дівчини і один хлопець-бісексуал. Дівчина потім навіть погрожувала самогубством... Вона теж не зрозуміла суті гри.

Віка потвора, яка, граючись, звела хлопця в могилу? Ні, – вона лише гравець, який сприймає навіть не все життя, а ту його частину, яка проходить у вірті, як гру. Лишень партнер по грі їй попався невдалий. Він навпаки сприйняв гру за життя. За що і поплатився.

Свобода, Рівність, Братерство – давні мрії людства, втілені в інтернеті. Лишень Свобода дуже легко перетворюється на безвідповідальність, занікованість – на самотність та ізольованість. Залишається лише Рівність –, знову ж таки, у безвідповідальності та ізольованості.

Грайтесь на здоров’я! Краще вже в реалі.