«Зустріч у Сан-Франциско» збиває рожеві окуляри з носу

Євгенія Кононенко – одна з чотирьох авторів, чиї твори увійшли у серію «Книжечка для дамської сумочки». У біографічній довідці у кінці книжки сказано, що авторка народилася у 1959 році, отримала 2 вищі освіти... а також щось там про «головний біль» авторки стосовно особистих стосунків... Що ж, прочитавши тексти збірки «Зустріч у Сан-Франциско», у цей «головний біль» легко повірити.


«Зустріч у Сан-Франциско» – це збірка з 12 новел. Кожна з них схожа на маленьку віньєтку, химерно вимережану переплетіннями ліній життя численних персонажів. Здається, авторка не пропустила нічого: тут вам і розлучення, і відсутність грошей, і божевілля чоловіка, і погані стосунки з батьками чи свекрухою-свекром, і розбещення неповнолітніх, і плітки, і ще багато всякого добра.

Всі життєві перипетії викладені доволі просто і зрозуміло. Немає мовлення від першої особи – читач має привілейоване право разом із авторкою бути над усіма подіями, все бачити і все чути. Проте, завжди є персонаж у центрі – той, чию точку зору авторка висвітлює найбільше. Події розвиваються у кількох просторах одночасно. По-перше, у сьогоденні – де відбувається якась екстраординарна подія, що підштовхує персонажа до другого простору – простору спогадів. А занурюючись у ці спогади, персонаж тоне у морі третього – простору «а от якби...»

У цьому – вся слабкість жінки, котра звикла бути «хорошою» та слухатися старших і розумніших, а потім все життя сумніватися у правильності вчинку столітньої давності. У новелах Кононенко ця тенденція яскрава, як ніде: більша частина нещасть персонажів сталася саме через «я думала, що так буде краще», «мені здалося», «а мама сказала» тощо. Ось вам і виховна функція літератури – читаєш і обіцяєш собі ніколи не покладатися на чужий розум.

Ця книжка допомагає збити рожеві окуляри з носу. Але, з іншого боку, на якомусь етапі негаразди персонажів перестають бентежити серце і розум, бо просто приїдаються. Письменниця дещо перебільшила міру жіночого «не щастить». Так, наприклад, після прочитання новели «Гадючник», присвяченої, як легко здогадатися, дружньому жіночому колективу, складається враження, що для кожної жінки покоління «тих, кому за 40» заміжжя було найомріянішим щастям, а вийти заміж можна було лише завагітнівши від обраного чоловіка...

Інший «перегиб» Євгенії Кононенко – часте протиставлення двох жіночих типажів. Одна – яскраво одягається, не пропускає жодного чоловіка, виходить заміж, іде від чоловіка (або він – від неї), і так кілька разів. Та інша – всередині, можливо, така ж «непутьова», але зовні – тиха та покірна, гарна доня, дружина, матір, котра десь в глибині душі ненавидить розмірений побут і хотіла б все кинути, але її стримує страх перед «а що скажуть люди?»

Але в кожному разі, ці 12 новел – галерея героїнь нашого часу. Це жінка з гарною освітою, але без грошей із дітьми, матір’ю та хворим чоловіком на руках. Це дівчина, яка у 13 років закохалася у свого репетитора з математики, а у 17 вийшла за нього заміж і народила йому доньку. Це городянка, що після розлучення віддала свого сина колишньому чоловіку-прозаїку, бо дитина заважала «заробляти гроші». Це колишня дружина радянського «неблагонадійного», яка виїхала у Штати, де реалізувала «American dream»– вийшла заміж за багатого американця і об’їздила цілий світ. Це художниця, яка щовечора терпляче чекає на чоловіка, котрий все ніяк не може зрозуміти, чи потрібна йому ця жінка. Це стара вчителька, що багато років берегла «імпортні сувенірні» свічки і не запалювала їх – бо було шкода...

Проте, книжка не схожа на безкінечне хаотичне слайд-шоу подій та облич, навпаки, все впорядковано – як у гарно змонтованому фільмі. Чому так сталося? Бо персонажі, попри свою несхожість, мають таки щось спільне. Це те спільне, що об’єднує між собою людей на вулиці або пасажирів одного вагону метро – вони живуть тут-і-зараз, живуть у реальному світі, який кожен із нас може побачити щодня, якого можна торкнутися і спробувати на смак і на запах.

Це підкуповує – у жестах, вчинках, словах можна впізнати і найкращу подругу, і давнього ворога, і матір, і першу шкільну вчительку...

Після цієї книжки не покидає відчуття задоволення – бо тексти дуже якісні, гарно та цікаво написані. А ще вони залишають, напевно, відчуття якоїсь туги, як після виступу Жванецького – коли все смішно, але якось сумно. Однак плакати і розкисати не можна – навколо люди, всі дивляться, тому потрібно рівно тримати спинку і з гордістю нести голову на плечах.