Катерина Калитко: Містерія з присмаком істерики

В літературі не так багато сюжетів і вони вже достатньо поексплуатовані митцями різного штибу. Молоді і старі, талановиті і не дуже, всі пишуть про кохання і ненависть, життя і смерть. Остання неквапно виринає, ведучи за собою почт з трагізму, готичної пафосності, приреченості у тих, хто нею надміру переймається. А буває, що автори надягають маску відстороненої констатації – мовляв «Смерть це те, що трапляється з іншими» і розбирають її на деталі, подекуди іронічно, ба більше, саркастично смакуючи кожну грань і змальовуючи кожен відтінок. Ні те, ні інше не викликає відчуття справжності.
Балансуючи на межі спостереження і проживання, молода вінницька письменниця Катерина Калитко розкручує клубок «М.істерії». Часом відсторонено, часом істерично. Вона пише про вічні істини, ті, що зіпсовані надмірним пафосом нашого часу. Пише чесно і невимушено. Про життя і місце в ньому людини. Про Бога і Смерть.

Її герой – добрий фотограф Бранко. Свій серед чужинців. Old fashion boy, що «мав колись один день, котрий для нього залишається довічним і сьогодні». Він живе в місті, яке створив для себе самотужки і займається, здається, єдиною вартісною справою – фіксує на фотоплівці душі. Втираючись у довіру до кожного, хто опиняється по іншому боці об’єктиву, Бранко, як чорнокнижник, виймає з моделей, які нічого не підозрюють, душі, і промиває їх у розчині, разом із знімками. А потім, розвісивши відбитки, прагне заманити душі до людських очей назад. І це вдається – ніхто не вміє робити людей такими красивими. Диво, хіба ні? А здавалося б, що тут складного – «його робота – покрутити камеру і натиснути кнопочку».

Люди, які здатні бачити сни – помічені Богом. Бранко такий.

Цікаво, чи усвідомлює він, що кожен відхід до сну – маленька смерть, а повернення в своє тіло щоранку не гарантує того, що повернешся саме ти? Бо повертається весь час хтось Інший. Може кращий, може гірший, але інший. І «коли спиш – не боїшся, коли спиш – віриш самому собі, коли спиш – тобі належить цілий світ, хай ти і не знаєш як дати йому ради.» Хіба це не Смерть? Вона не страшна – ходить під руку з усміхненим сідобородим Богом, а може, є його Темною Стороною… Хто знає? Так дивно, коли вже не треба боятися, а можна просто бути собою, забувши, що завтрашній день, «скорботно неминучий», тулиться до тебе? Бранко бачить уві сні речі, що стоять понад його мріями – Призначення, Абсолютну Справедливість, Вищу Мету... Такі собі фортеці з піску – прекрасні, але ефемерні. А поки він спить, герої інших оповідань Каті Калитко – а може вони оживші фотографії? – розповідають свої сумні і світлі історії.

Спогади і відчуття ведуть Бранко по життю – коли він сумує чи усміхається, боїться чи тішиться простим радощам, робить добрі чи злі вчинки. Час від час йому цікаво, а що як «зірвати з цього міста його пристойну накривку, як з бляшаної банки», і, за певних обставин, так і робить, руйнуючи майже іграшковий рай. Бранко мусить тікати, перш за все від себе в запропонованих умовах, щоби віднайти свй власний хеппі-енд – відчуття «хисткої і болючої гармонії». Як стверджує авторка, істерія Бранко зрозуміла тим, хто переживав подібне, а «містерія тчеться з тих простих істин, що про них якось не заведено говорити у пристойному товаристві, а закінчення її може здатися занадто моралістичним тим, хто не звик до перегляду містерій.» Прості істини – усмішки крізь сльози, зафіксовані на фотоплівці. Та й по всьому...