Ксеня Харченко. «Історія»: Використати за призначенням…

Я б могла написати, що авторка –– це Маркес у спідниці. Але насправді Ксеня носить штанці. І має неповторний стиль. Ні, не одягу. Письма. Хочете дізнатися про те, як воно –– жити бажаючи і боячись? Це коли живеш у будинку між крематорієм і шоколадною фабрикою. Тому «…кожного дня чути запах жаданих солодощів і горілого м’яса».

А може вас цікавлять роздуми про жіноче буттєіснування? Що трапляється із молодою жінкою, коли чоловік іде на лови? Відповідь проста. «Бо жінка –– то земля, що переходить у спадок за життя від чоловіка, який виплодив, до чоловіка, який має запліднити. Кожен дбає про її родючість, оберігає і оре, засіває й поливає». Якщо ж чоловік не використовує спадок за призначенням, то його (чоловіка, звісно) потрібно… загорнути у риб’яче хутро і покласти до шухляди столу, де покояться всі сокровенні дівочі мрії.

Втім, не завжди все аж так трагічно. Адже жінка може й усе життя прожити з чоловіком. Наприклад, у тому випадку, коли ще з дитинства хворіє на таку собі хронічну амнезію. Забуває все, а пам’ятає лише те, що вигадує. І немає на те ради. Щоправда, в нагоді стає чудернацький спосіб, підказаний іншою жінкою, яка відає. Треба запам’ятовувати своє життя за запахом. Занюшковувати лише найголовніше. А щоб не носити на шиї безліч мішечків із різноманітними запахами, достатньо закохатися. Тоді мішечок буде лише один –– із запахом коханого: «Багато-багато років усе проникало одне в одне в тому мішкові, а згодом перетворилося на страшку буркотливу суміш, яка постійно намагалася вибухнути. Важко-важко було з тим дівчині, жінці, старій… і порвався той мішечок, і витік із нього запам’ятований чоловік… І вона все забула… А чоловік –– отой –– засмердівся в ліжкові, що в нього просочився, сам почав гнити і жінку згноювати. Так вона і померла». Точніше, використала себе за призначенням, так і не збагнувши у чому її призначення полягало.

Подібні історії вас дивують? А чого ви очікували від істоти, яка живе на горищі, ховаючись від людей, має хвіст, ратиці, чудову шерсть та довге волосся, яке заплітає у косу. І тоді хвіст із косою за спиною крутять любов… Щоб не було нудно, та істота займається гутництвом, викладає стіни власноруч зробленою смальтою і пише історію свого роду. Бо таке у неї, правдивої хованички Гликери, призначення. Так постановив дід Василь, що «… узяв материне яйце й батькове сім’я, посіяв у землю… зв’язав у мішечок, прив’язав під ліву пахву й пішов з дому. Дев’ять днів не молився, не мився, не їв. А тоді народив мене»…

Вже знайшлися критики, що ототожнюють «Історію» з магічним реалізмом. Втім, до слова «реалізм» проситься інший, більш влучний прикметник –– «потойбічний»… Якщо кортить дізнатися, чого людині справді бракує на цьому світі, то варто прочитати текст Ксені Харченко, написаний у середньовічному стилі visio. Кожен побачить там щось своє –– вимріяно-вистраждано недосяжне.