«Джанґо Вільний», або Тріумф політкоректності по-американськи

Дивні речі відбуваються з новими фільмами Квентіна Тарантіно, причому слово «дивний» в даному випадку має відчутне негативне забарвлення. Складається враження, ніби режисера вразив професійний склероз чи, краще сказати, професійна амнезія, через яку його покинуло (сподіваємось, не назавжди) здорове відчуття міри – те, що робило ранні роботи Тарантіно такими гармонійними, де іронія та сарказм майстерно врівноважували брутальність і гіперреалістично зображуване насильство. Саме цієї рівноваги – тонкої, крихкої, часом «на межі фолу» – не вистачає новим роботам режисера. А коли відсутня рівновага, починаються крайнощі.

Говорячи про «Джанґо Вільного», неможливо уникнути порівнянь з «Безславними виродками» трирічної давнини. Справді, кількість аналогій та співпадінь просто-таки зашкалює. Маємо черговий фільм-помсту з недолюдками-плантаторами замість фашистів, з Джанґо замість Шошанни в ролі народного месника, з добрим героєм Крістофа Вальца замість злого і обовязковою, для касовості, присутністю голівудської зірки першої величини (Лео ДіКапріо замість Бреда Пітта). В підсумку це «переставляння доданків» нічого не змінило, більше того, слідом за добіркою типажів з «Виродків» у «Джанґо» перекочували практично усі слабкі місця: затягнутість окремих сцен, «гумовість» діалогів, невичерпні (і не підкріплені, як це бувало раніше, тонким гумором) ріки, моря, океани крові, на вигляд якої любителі попкорну в кінотеатрах починають посилено жувати. Нарешті, найпомітнішою аналогією між «Джанґо» та «Виродками» є нетипова для раннього Тарантіно моралістика, яка що далі, то більше набуває невигідного з будь-якої точки зору політичного забарвлення.

Розібравшись з нацистами, Тарантіно вирішив зачепити досить хворобливу (принаймні, для США) тему непростих стосунків білих та чорних, зокрема – той проміжок часу, коли чорні в Америці були, за рідкісним виключенням, чимось на кшталт худоби. Дивною видається сама ідея фільму, позаяк тема расизму в найбільшій у світі країні декларованої демократії є офіційно закритою, а білі з чорними (знову ж таки, офіційно) мають рівні права та можливості для здійснення американської мрії. І ось, раптом, в умовах типового для штатів початку ХХІ століття всеосяжного політкоректного пафосу і показової толерантності, виходить фільм, де всі без виключення білі герої помирають, а в живих лишаються «ніґґер» (мовою оригіналу) і його не менш чорношкіра подружка!

Що це? Невже білим американцям (а Тарантіно – білий американець) досі соромно за минуле? Чи не занадто ця тривіальна історія про боротьбу добра зі злом схожа на виправдання? Кому потрібне це нескінченно, ніби мантра, повторюване протягом фільму слово «ніґґер»? Чиї почуття воно покликане зачепити? Чорних, для яких це слово давно втратило расовий відтінок, перетворившись на нейтрально-лайливе чи білих, яких, судячи з фільму, воно досі бентежить?

Власне, це перше, про що хочеться спитати Тарантіно після перегляду. Друге запитання – якої реакції очікує режисер від неамериканської публіки, вирішивши обіграти настільки специфічну, суто внутрішню, американську проблематику. Який меседж повинен винести внаслідок перегляду «Джанґо» неамериканський глядач? Якщо це просто красива картинка (а вона дійсно красива), то чи не замало цього для того, щоб фільм справедливо можна було назвати класним? Потрібне щось більше, аніж просто картинка, інакше фільм з легкістю перетворюється на комікс для підлітків. Взагалі, зацикленість на собі і своїх проблемах є характерною хворобою американського суспільства в цілому і масового кінематографу зокрема. Не хочеться, аби один з найкращих режисерів сучасності її підчепив.